Читати книгу - "Престиж"

140
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 81
Перейти на сторінку:
й неминучі спогади про минуле.

Оскільки я мушу дотримуватися секретності, зазначу одне: цього вечора ми з Хаттоном виконали те, що належить. Так мало бути.

Ці слова написані рукою, що тремтить від первісних страхів, що полонили мою душу. Я довго сушив голову над тим, що було б доречно розповісти про нашу роботу, і дійшов висновку, що єдино правильне рішення — описати події чесно, просто, без усіляких прикрас.

Сьогодні, щойно надворі стемніло і ми відвели дітей до спальні — трохи подрімати перед святкуванням приходу нового сторіччя,— я попередив Джулію про свої плани й залишив її чекати у вітальні.

Я покликав Хаттона, після чого ми вийшли з будинку, перетнули Східну галявину і попрямували до родинного склепу. Останки престижів ми перевозили в садовому візку.

Єдиним джерелом світла були наші гасові ліхтарі, захищені від вітру. Відчинити браму в темряві виявилося непросто — кілька хвилин ми возилися зі старим замком, який заклинив через тривале невикористання.

Коли дерев’яні двері розчахнулися, Хаттон занервував. Мені стало страшенно шкода його, і я мовив:

— Хаттоне, ви не зобов’язані супроводжувати мене. Можете зачекати тут, якщо бажаєте. Або вертайтесь додому, а я піду сам.

— Ні, мілорде,— щиро сказав він.— Я погодився на це. Правду кажучи, я не хотів би йти туди сам і смію припустити, що ви теж воліли би утриматися. Але ми лише уявляємо небезпеку. Насправді боятися нічого.

Ми залишили візок неподалік від входу й обережно увійшли всередину, освітлюючи дорогу ліхтарями. Спрямовані вперед промені мало що дозволяли розгледіти; на стінах танцювали величезні тіні. Я невиразно пам’ятав цей склеп, тому що відвідував його один раз, ще в дитинстві. Маленький проліт грубо вирізаних кам’яних сходинок привів нас униз, до схилу гори, і там, біля підніжжя сходів, де печера дещо розширялася, ми натрапили на другі, внутрішні двері.

Ці двері не були зачинені, але важко піддавалися, і нам довелося докласти зусиль, аби зсунути їх із місця. Нарешті вони зі скрипом відчинилися, і ми прослизнули в бездонний чорний простір. Ми не бачили, а радше вгадували обриси печери, що простиралася попереду. Сяйво ліхтарів ледве прорізало морок.

Повітря було просякнуте їдким запахом, настільки проникливим, що його смак немовби відчувався в роті. Я опустив свій ліхтар і підкрутив ґніт, сподіваючись ­отримати більше світла. Наше вторгнення порушило спокій цього місця, і довкола завирували мільйони пилинок.

Десь поряд заговорив Хаттон; у задушливому підземеллі його голос лунав стишено:

— Сер, чи не час принести престижі?

Риси його обличчя майже не розрізнялися у неясному мерехтінні.

— Гадаю, так. Вам потрібна допомога?

— Я просив би вас почекати під сходами, сер.

Він хутко побіг нагору, і я зрозумів, що йому хочеться якнайшвидше закінчити цю справу. Коли вогник його ліхтаря зник, я гостро відчув свою цілковиту самотність і вразливість; мною опанували дитячі страхи — темряви та смерті.

Тут, у цій печері, знайшли вічний починок більшість моїх предків, похованих на скелястих виступах; від них не лишилося нічого, крім скелетів та уламків кісток, прикритих зотлілими саванами й припорошених пилом. Посвітивши ліхтарем у різні боки, я роздивився смутні контури найближчих надгробків. Було чути, як у глибинах склепу, куди не сягало світло, шарудить якийсь великий гризун.

Я звернув праворуч і, простерши руку перед собою, обмацав одну з кам’яних плит, розташовану на рівні моїх грудей. Виявив крихітні гострі предмети, що розсипалися від легенького дотику. Сморід моментально посилився, і мені перехопило дух. Я відсахнувся і в слабкому блиманні встиг побачити фрагменти зо­гнилих трупів.

Попри мою відразу, я високо тримав ліхтар і роззирався довкола. Реальність не могла зрівнятися з моїми фантазіями. Мені ввижалося, що давно померлі предки, розтривожені моїм візитом, прокинулися і тихенько ворушаться, піднімаючи жахливі черепи або кістляві руки, зловісним скрипом виражаючи власні потаємні страхи, викликані моєю появою.

На одній з цих полиць покоївся прах мого батька.

Я не тямив себе від жаху. Мене охопило бажання чкурнути слідом за Хаттоном — до виходу, на свіже повітря, проте я усвідомлював, що маю відступити вглиб. Утім, паралізований страхом, я не міг рушити в жодному напрямку. Я раціональна людина, схильна шукати логічні пояснення і застосовувати наукові методи, але впродовж тих секунд, поки Хаттон був відсутній, я почувався безпорадним перед незбагненними силами.

Нарешті я зачув кроки мого помічника, який волочив перший із двох об’ємних мішків із престижами. Я залюбки кинувся допомагати йому, хоча він міг би впоратися самотужки. Протискаючись крізь двері, я був змушений опустити ліхтар, і ми працювали в непроглядній темряві (Хаттон залишив свій ліхтар надворі).

— Я надзвичайно радий, що ви підтримали мене, Хаттоне,— зізнався я.

— Розумію, мілорде. Я б не насмілився прийти сюди сам.

— Тоді нам краще поквапитися.

Цього разу ми підійшли до візка вдвох і стягли вниз другий важкий мішок.

Згідно зі своїм початковим планом, я збирався повністю оглянути склеп і знайти найкраще місце для зберігання престижів, проте, опинившись у підземеллі, відразу передумав. Продовжити пошуки з нашими ліхтарями було неможливо, тож я вирішив обмежитися ближніми ділянками. Мене лякала перспектива нишпорити по всіх цих полицях і надгробках, що чітко поставали в моїй уяві. Обабіч проходу скупчилися домовини, а печера простягалася кудись далеко. Скрізь покоїлися мерці, все нагадувало про смерть і тлінність буття. Єдиними живими істотами були щури.

— Покладемо мішки тут,— мовив я.— Якомога вище від підлоги. Завтра я спущусь сюди при денному світлі. І візьму з собою потужніший ліхтар.

— Розумію, сер.

Ми разом підійшли до лівої стіни й накинули оком на іншу плиту. Набравшись духу, я обмацав її руками й не виявив нічого особливого. Тоді ми з Хаттоном розмістили там обидва мішки. Мовчки виконавши неприємну роботу, ми квапливо вийшли зі склепу і затріснули за собою зовнішні двері. Я здригнувся.

Опинившись у холодному нічному саду, ми потиснули один одному руки.

— Дякую за допомогу, Хаттоне,— сказав я.— Я навіть не уявляв, що внизу так страшно.

— Я теж, мілорде. Чи можу я бути чимось корисним для вас?

Я замислився.

— Може, ви з дружиною приєднаєтесь до нас із леді Колдердейл? Чекатиму на вас опівночі. Ми святкуватимемо Новий рік.

— Дякую за запрошення, сер. Це велика честь для нас.

Отак закінчилася наша експедиція. Хаттон відкотив візок до садового сараю, а я перетнув Східну галявину й, обійшовши будинок, зупинився перед парадним входом. Потім я попрямував до своєї кімнати, щоб описати сьогоднішні події по свіжих слідах.

Однак я здійснив задум пізніше, ніж передбачалося. Увійшовши до кімнати, я мимохіть побачив своє відображення у гардеробному дзеркалі й остовпів.

Густий білий пил вкривав мої чоботи й щиколотки. Плечі та груди були обліплені павутинням. Скуйовджене волосся ледь виднілося під товстим шаром сірого бруду, що також в’ївся в моє обличчя — потворну маску, де виділялися запалені очі. На якусь мить я заціпенів, наляканий цим видовищем. Здавалося, відвідини сімейного склепу призвели до жахливої трансформації, зробивши мене схожим на мешканців підземелля.

Відкинувши ці думки разом із пропиленим одягом, я заліз у наповнену гарячою водою ванну, що чекала на мене, і змив весь бруд зі свого тіла.

Отже, я записав усе, що хотів. Наближається північ. Зараз моя родина та інші домочадці зберуться заради простого красивого ритуалу проводжати старий рік (а в цьому випадку не тільки рік,

1 ... 61 62 63 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Престиж», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Престиж"