Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

У місті були чудові дороги, та й за містом теж, оскільки майже весь сучасний транспорт не контактував із поверхнею, а значить, не зношував її.

Вони проїхали дорогою вздовж річища колишньої річки, на берегах якої досі лежали човни, а біля пірсів, зарившись носами в землю чи завалившись на бік, стояли прогулянкові яхти.

— Ріка в цьому місті була такою широкою, — здивувався Тео.

— Так.

— Лялечка казала, що у вашому дитинстві вона перетворилася на струмок, а потім взагалі зникла. Що з нею сталося?

— Раніше казали, що джерела в горах висохли, але тепер я в цьому сумніваюся. Якщо вони змінили в Долині погоду, то й річку могли перенаправити кудись не туди.

— Могли, — погодився Тео.

— Стільки всього, що не знаєш, за що хапатися, але зараз головне — перегнати платформу. Ми приїхали раніше, привезли всього менше, ніж планували, але оскільки діти в безпеці, то зможемо змотатися до Дельти ще раз.

— Я не проти.

— Ні. Ти не поїдеш. Ми з Бобом впораємося вдвох.

— Чому я не поїду?

— Денис хоче, щоб ти познайомився з певними людьми і тісно поспілкувався з місцевими лікарями.

— Про лікарів я пам’ятаю, а що за люди?

— Не знаю. Він знайомитиме нас сьогодні ввечері всіх разом, але якщо Денис каже, що треба знайомитися, то люди справді важливі.

— А з контрабандистами вас теж познайомив він?

— Ну, не те щоб познайомив, вони до нас у Дельту давно зазирали, але тут вони орудують з його відома: поліція не звертає на них увагу, вони не створюють поліції проблем. Займають стару військову базу в пагорбі з іншого боку Річкового порту і в місто приїздять рідко, тільки коли щось привозять. Ну, або зазирають порозважатися.

— Корупційні схеми? — посміхнувся Тео.

— Я б назвав це симбіозом різних структур. Межа між законом та злочинним світом в Долині майже стерлася. Контрабандисти відіграють значну роль у постачаннях продуктів, забезпечуючи населення тим необхідним, що Рада не може, а швидше не хоче, надати. Поліція під тиском з обох боків. З одного боку, вони зобов'язані забезпечити порядок і боротьбу з контрабандою, а з іншого, контрабанда — це джерело виживання. Не можна рубати руку, яка тебе годує.

— Як це впливає на місто?

— На поверхні, все виглядає так, ніби забезпечується баланс. Проте, є певна соціальна дисгармонія: ті, хто може дозволити собі купувати продукти на контрабандному ринку, отримують перевагу над тими, хто цього не може. Їх мало, але вони є.

— Але ж є церква «Семи див».

— Так, і вони йдуть туди, бо там їх точно нагодують.

— Лялечка не любить цю церкву.

— Лялечка горда, їхню благодійну діяльність сприймає як подачку.

— А як ставитеся до церкви ви?

— Ніяк. Вони в нас з’явилися не так давно, трохи раніше за тебе. Порозносили всім свої флаєри, щовечора влаштовують танці. Як на мене, то вони оживили наше містечко. Доки вони не лізуть до мого бару — я до них ніяк не ставлюся. Хай собі танцюють.

За розмовами Аян і Тео швидко дісталися до місця, де лишили Боба. Вони злізли з велосипедів і, зійшовши на узбіччя, далі повели їх у руках.

— А що це ви так рано? — здивувався Боб. — Я чекав на вас під вечір.

— Сьогодні у нас ділова вечеря, Денис хоче познайомити нас із важливими людьми, тому я вирішив поїхати за тобою раніше.

— Щоб я встиг попрасувати свій святковий костюм? Що треба одягати: смокінг чи форму? — засміявся Боб.

— Ага, парадну. Саме привід витягнути її з шафи, — сказав Аян і витягнув з-під сидіння в кабіні два екзоскелети.

— От же ж! Ну що за невдача?! Такий привід, а моя шафа з парадним кітелем лишилася в Дельті! Доведеться піти як є, — бурчав Боб, закріплюючи на собі екзоскелет.

Одягнувши «обладунки», Аян і Боб зняли з кабіни капсулу й закріпили її на платформі. Тео лише спостерігав за їхньою злагодженою роботою, а потім поклав біля капсули велосипеди, сів поруч, і вони поволі рушили в напрямку міста. У передмісті одразу ж завернули до старих покинутих доків.

— Чи безпечно лишати платформу тут без нагляду? — поцікавився Тео, роззирнувшись у погано освітленому приміщенні.

— Попередній раз лишали — ніхто нічого не вкрав. Навіть якщо хтось і залізе, то що робитиме із запчастинами до дроїдів? Це ж не їжа!

— А аразан?

— Він із самого низу, та й всього один ящик. Все буде добре. Не хвилюйся.

 

На вечерю треба було їхати до центру міста. Лідія підшукала всім новий гардероб, і хоч як Боб опирався, все ж вмовила його одягнути світлу вишиту сорочку, як і інших. Тату на щоці Тео вирішили сховати під шаром з коректору й тонального крему.

— Навіщо?

— Щоб не світити ним зайвий раз. Можуть виникнути питання. Ще хтось вирішить, що ти хворий, — пояснювала Лідія, копирсаючись у косметичці. — Якщо ти заявишся на вечерю в снуді — це матиме дивний вигляд, погодься, а світити тату зайвий раз не варто. Сідай сюди, зараз я все тут швидко замас... — вона поглянула на Боба, який почав заправляти сорочку в штани. — Бобе, що ти робиш?

— Ти не бачиш?

— Негайно припини! Ці сорочки не заправляють у штани! Марто, іди займися Тео, — буркнула Лідія і пішла виправляти Бобову самодіяльність.

— Не треба нічого витягати! Я все одно потім її заправлю!

— Ну чому ти такий впертий?

— Мені так зручно!

— Ти або підеш так, як я скажу, або лишишся вдома!

— Не командуй, жінко! Я тобі не чоловік! Денису вказуватимеш, що та як йому одягати, а мені дай спокій!

— Чоловік? Та ти поводишся, як дитина!

— Що?!

— Бобе, не істери, — скривився Аян, сидячи на дивані. — Ти поглянь, як ці сорочки гарно декоровані, заправляти їх у штани — це неповага до роботи майстрів.

— Я у них цієї сорочки не замовляв!

Марта неохоче підійшла до Тео. Довелося стати йому між ніг. Вона взяла зі столика тональний крем, нанесла його на спонж і почала акуратно маскувати тату на його щоці, намагаючись не зустрічатися із ним поглядом.