Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Оглушливий гуркіт заполонив усе довкола, і земля здригнулась. Задвигтіли скелі, задвигтіли схили, задвигтіла та маленька стежка, якою ми неслись – і знесилений Опал спіткнувся, захоплюючи мене за собою. Світ перекрутився кілька разів, а лікті й коліна закарбували кожен виступ на землі, кожну скалку і кожен корінчик… Але позаду діялося щось страшніше. Гігантські валуни котилися зі скель і знищували все живе на своєму шляху. Відчайдушні волання та кінське іржання, несамовитий хрускіт та дикий стогін обірваних життів – усе це стихло за кілька секунд, бо не залишилось жодного, хто б міг видавати ці звуки.

Справжній жах відбився на моєму обличчі, і я заціпеніла.

«Ніколи й нікого більше не проклинатиму! Ніколи й ні на кого більше не каркатиму! Ніколи й нізащо більше не…» – ледве стримувала істеричні сльози, бо справді думала, що то моя вина, аж поки всі думки не заполонило інше:

– Опал! – скрикнула я і зірвалась на ноги.

Бо він вперше спіткнувся і впав, бо сили вперше зрадили його, бо хоч він гордо поривався стати – і точно би встав! – це вперше похитнулась його нездоланна міць!

– Опалчику… буцефальчику… – зашепотіла, здригаючись. – Не треба, лежи… тобі ж… тобі ж… – повітря не вистачало, думки розбігались, наближалась істерика.

Очима, повними жаху, я дивилась на стрілу.

Схопити і витягнути? А якщо зроблю тільки гірше?! Залишити, як є? А далі що?! Чи таки спробувати витягнути?.. А якщо тільки розширю жахливу рану, і він помре в лютих муках?!

«О Небо! Що ж робити?!» – роздиралася я, поки ззаду не долинув шерех.

Ніби передчуваючи смертоносний удар, я повільно повернула голову і краєм ока помітила чоловічу постать. Він був всього за кілька метрів від мене та продовжував рухатись. Підступний напад ззаду – його наміри важко було не зрозуміти. І може, я б заніміла від смертельного страху… та вже була доведена до краю. Ще мить – і я б витягла ту кляту стрілу, щоб ввігнати в поганця… Але він зреагував швидше:

– Ні, стійте! Стійте! – схопився невідомий та відскочив назад. – Я Вам нічого не заподію!

– Ну, аякже! – від стріли я вирішила відмовитись, зате добра ломака не завадила б. А з моїм непояснимим хистом за секунду я була у повній бойовій готовності.

– Та тихше ж! Тихше! – не вгавав абсолютно миролюбний тип із закривавленою шаблею, гігантським луком і професійним комплектом ножів. – Бачить Альтарр, я Вам друг!

Ось тут я зірвалась:

– Та хто – щоб вам всім! – цей ваш Альтарр і чого він за всіма стежить?!

– А, то Ви не з Селестії? – здивувався хлопець. – Гара-а-азд… та нічого, все добре… все добре…

– Все погано! – звереснула я. – Мій Опал стікає кров’ю, мене ледь не схопили навіжені найманці, мене ледь не придавило… Так, стоп, – затнулась я. Мене навідала думка, що навряд чи каміння саме мене почуло і вирішило роздавити моїх ворогів. – Це Ви зробили?

– Міні-лавина? Час від часу займаюсь.

– А… – вирячилася на свіжу кров на його шаблі.

– Кілька розумників вирішили обійти провалля і випадково наштрикнулись, – криво посміхнувся хлопець. Височенький такий хлопець, плечистий, мускулистий і вуса нащось відпустив. З чорнявою шевелюрою гарно перегукується, але в Кеталі молодь такого не носить. – Вибачте за безтактність, – парубок розвернувся, трохи відійшов, витер шаблю і повернувся уже з чистою. – Так краще?

– Н-ні, – чесно відгукнулась я. – Краще викиньте.

Хлопець тільки чарівно усміхнувся і залишився стояти, як був.

– Ваш кінь поранений? – раптом запитав він.

– Лапи геть!!! – замахнулась я, коли він шугнув до Опала і простягнув до нього свої клешні.

Та Опал навіть не рухнувся, навіть не брикнув його копитом і не спопелив лютим поглядом… і навіть не заіржав улюблене «ти вже помолився, смертний?!»

– Ви чим його одурманили? – заблимала я. – Ви що з ним зробили?

– Ой, та я завжди гарно ладнав з кіньми, – відмахнувся хлопець. – А він у Вас такий милий… – ага, особливо, коли жертву добиває. – Просто дивовижний жеребець!

«Так, я такий!» – гордо вишкірився Опал, і це мене добило. Ломака випала з рук, підозрілого суб’єкта прийнято на посаг друга.

– Та-а-ак, а зі стрілою якось негарно вийшло… – протягнув новоприйнятий. – Але можемо сподіватись, що Фірталль нам усміхнеться, і все обійдеться. Я вже кілька разів витягував стріли, – якось дивно глянув на мене. – Краще відверніться.

– А-а-а…

– Краще відверніться.

До мене нарешті дійшло, і я розвернулась. Ще вуха затулити не встигла, а пронизливе кінське іржання заполонило все навколо, аж закололо мені в грудях. Та незабаром все стихло, і я злякано оглянула картину. Стріли в гомілці не було, зате, видно, під кінець Опал хотів брикнути хлопця від душі, та неясно, чи вдалось це йому. Схоже, пан передбачав таку реакцію та приготувався відскочити, але перекинувся та гепнувся головою об камінь. Виглядав він глибоко ображеним.

– Та з ким не буває… – почала я.

– Із професіоналами не буває, – буркнув хлопець.