Читати книгу - "Тілоохоронець Горгони, Олена Домова"

- А хіба не ви будете мене охороняти? - недовірливо оглядаючи молодика, спитав генеральний директор.

- На жаль, компанія потребує мене у якості організатора процесів. Тож оперативна робота відійшла на другий план, - посміхнувся Макс, анітрохи не збентежившись невдоволенням клієнта. - В'ячеслав - відмінний фахівець, відібраний мною особисто. А за рахунок того, що він ще й молодше, то рефлекси... самі розумієте.

- Ви мене переконали, - усміхнувся пан Зегер, після чого Максим Євгенович коротко проінструктував клієнта й повідомив про заходи, які вже проводяться задля його безпеки та що ще треба провести.

Коли вийшов з кабінету, негайно набрав Юлю, адже за час зустрічі вона встигла подзвонити тричі. Незвикла до того, що чоловік може не відповідати їй через роботу, вона не жарт розлютилася, накручуючи себе поки йшли гудки.

- Ти що стежиш за мною?  - прошипіла брюнетка у слухавку, ледь встиг закінчитися перший гудок виклику.

- Ні. Чого б це?

- А хіба не твоя машина зараз стоїть на стоянці біля мого офісу?

- Ні, не моя, - не кліпнувши оком, збрехав Макс. - Я зараз на діловій зустрічі, й у мене немає часу стежити за тобою. А ти що вийшла з будівлі? Я ж просив...

- Ні, я не виходила, - злегка розгубилася через "наїзд" Юля. - Я побачила машину з вікна.

- І навіть номер роздивилася? - уїдливо гмикнув чоловік.

- Ні.

- Тоді чому ти вирішила, що машина моя?

- Я її просто впізнала.

- Містом їздять сотні таких самих машин, як у мене, і це одна з них. Не забирай собі в голову нісенітниці. Хіба ж у тебе роботи нема?

Пані Середа чула в голосі чоловіка усмішку, але слова все одно образили. І нехай вона сама винна, що не розібравшись кинулася звинувачувати... все одно прикро.

- Я зрозуміла. Пробач, - пробурмотіла вона й перервала дзвінок.

Відійшла від вікна та сіла за стіл. Хвилин десять намагалася працювати, по декілька разів перечитуючи одні й самі рядки в документі. Це страшенно дратувало. Зовсім недавно вона почала зустрічатися з Максимом, але він уже повністю заповнив собою її думки. Й у голові, й у серці через нього була страшенна плутанина. Було, звісно, добре, більшість часу навіть чудово. Але все частіше виникали такі моменти, коли вона й гадки не мала, що робити.

Як сьогодні вранці, коли вона подумала, що Максим проти того, щоб вона лізла до його квартири зі своїми речами, або щойно, коли він був без причини грубим. 

Розумна частина свідомості все ж підказувала, що під час роботи вона також зазвичай нестримана, особливо, якщо їй починають раз за разом дзвонити під час перемовин. Проте з підсвідомості лізла нестерпна думка про те, що він починає втрачати інтерес до неї, над якою Юля чимало разів сміялася в юні роки, коли закохані подруги ділилися своїми страхами.

Так, раніше вона сміялася над подібними страхами. Ну, втратить він інтерес, то й що? Отже, це не твоя людина. Відпусти й забудь. Знайди іншого... А тепер сама опинилася на місці закоханої й жадібної до ласки дурепи, яка розчинялася в своєму партнері.

Але навіть по вуха закохавшись вона не хотіла виказувати свою слабкість. Визнавати наявність страху перед чоловіком. Питати про його думки, тим самим змушуючи казати те, що, можливо, він і не відчуває...

З роздумів вивела Марія. Вона повідомила по селектору, що виконала завдання керівниці та збирається відлучитися, щоб рознести готові документи. Юля подякувала їй, встала та підійшла до вікна. Daewoo, яку вона прийняла за машину Максима, на стоянці вже не було. З незрозумілої причини, це принесло полегшення, яке дозволило повернутися до роботи.

За чверть до восьмої в прочинені двері кабінету зазирнула Вероніка Іванівна. Очі її гарячково виблискували, пальці міцно вчепилися в одвірок.

- Юліє Володимирівно, ви досі тут, - якось дивно видихнула вона чи то питання, чи то ствердження.

- Щось трапилося Вероніко? Ваш робочий день давно скінчився.

- Та ось... Затрималася... Й вирішила напроситися, щоб водій і мене відвіз.

- Я відпустила Вадима Сергійовича ще дві години тому.

- Он воно як? - схилила голову жінка, а потім раптом стрепенулася. - А вам попутниця не потрібна? Небезпечно все ж таки увечері...

- Вероніко, в чім справа? У вас немає грошей на таксі? Я вам дам.

- Ні-ні. Гроші в мене є, просто... Просто я боюся їхати сама.

Юля швидко зрозуміла, що стало причиною побоювань підлеглої. Адже раніше за Веронікою нерішучості вона не помічала. Та й взагалі не схожа була менеджерка на людину, яку може налякати, вечірня прогулянка і тим паче поїздка на таксі.

- Вам погрожували, - не питала, а стверджувала пані Середа, але жінка все одно кивнула, погоджуючись, і ніяково знизала плечима. - Я зрозуміла. Проблема в процесі вирішення. А поки що до роботи й назад вас буде відвозити Вадим. ...Господи, що коїться в головах тих гопників? - бурмотіла вона, шукаючи телефон водія.

- А як же ви, Юліє Володимирівно?  - переляканим шепотом спитала Ніка.

- У мене є охорона, - ласкаво посміхнулася директорка з інвестицій.

На підтвердження її слів в отворі дверей з'явилася чималенька статура пана Кирієнка.