Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Розділ 13.

Дорога знову звилася вужем і потяглась кудись далеко вперед, загубившись у щільній білій сніговій завісі. Буря сунула невпинно й невідворотно, тож коні гнали з останніх сил, тільки б встигнути сховатися від її згубної сили між високих стовбурів щільно згуртованих дерев. Вітер відчутно посилився, його морозне дихання, за відчуттями, просто розрізало шкіру мілкими голками. Корнелія без успіху намагалася сховати обличчя за спиною Кори, дарма що вони обидві були приблизно однакового росту й статури.

Щойно загін пірнув в оточення пишнокронних ялин і сосен, швидкість довелося сповільнити. Стежки тут були вузькими й майже невидимими. Еллі здалося, чоловіки попереду рухалися інтуїтивно, бо нічого, крім власних слідів від копит і рівної недоторканої снігової гладі довкола, вона більше не бачила.

– Спішуємося! – викрикнув Хродґейр, коли темінь почала відчутно тиснути на очі.

– От бляха, – лайнулася тихо Кора, – наврочила. І хто мене за язика тягнув!

– Ти чого? – розгубилася Еллі.

Вона соромилася зізнатися, однак уже ледве трималася в тому триклятому сідлі. Почувала себе не людиною, а оживленим шматком льоду: пальці погано слухалися, ніг вона майже не відчувала, навіть рота ледь-ледь розтуляла.

– Переночуємо тут! – скомандував знову лорд.

– От того, – похмуро буркнула дроу й, на заздрість принцесі, доволі жваво зістрибнула з коня.

Корнелія продовжила сидіти, з сумнівом дивлячись на землю. Вона підозрювала, що якщо бодай спробує поворухнутися, – звалиться кривим клубком у сніг і неабияк зганьбиться.

– Тобі допомогти? – співчутливо поцікавилася супутниця.

– Якщо твоя ласка, підстрахуй, будь ласка, – видихнула Еллі зморено й ледве змогла перекинути ногу.

– О, боги! Та ти задубіла! – надто гучно викрикнула дроу, щойно її руки опинилися на талії Корнелії, яка рухалася різко й натужно.

Кілька людей на них озирнулися. Очевидно, що Інґвар не зміг проігнорувати стурбованого тону Кори й через кілька секунд постав перед дівчатами. Її Високість зціпила зуби й внутрішньо обурилася: «Та як їм вдається бути такими активними, коли температура буквально вбивча!»

– Все гаразд? – уточнив безсмертний, прискіпливим поглядом змірявши Еллі.

– Вона кам’яна від холоду! – натомість, відповіла емоційно дроу. – Потрібно якнайшвидше розпалити вогонь і зігріти її, щоб, не доведіть боги, не було ніякого обмороження.

Лорд нахмурився, а тоді кинув через плече своїй правиці:

– Утреде, організуй полум’я!

Чоловік укинув на землю один із мішків, що віз його кінь. Кілька здорових сухих колод глухо вдарили одна об одну, а тоді дві пари рук – Волкон теж вирішив допомогти – швидко їх згуртували в пірамідну форму, й Утред просто взяв і вдихнув у них полум’я.

Еллі кілька разів здивовано моргнула. Дивина з кострищем сталася так швидко, що вже за мить дівчина справді засумнівалася у своїй розумовій активності. Невже через холод у неї почалися галюцинації?

– Тобі не здалося, – мовби прочитавши її думки, мовив збоку Інґвар. – Це драконове полум’я – воно особливе, не таке, як звичайний вогонь: не тухне за жодних погодних умов, горить доволі довго й заощадливо, а ще цілком покірне волі дракона, тобто його можна контролювати, щоб запобігти всяким... неприємностям.

– Це тому ви так безпечно розкидалися вогнями під час подорожі дракаром?

– Саме так...

Шалений гуркіт, дуже схожий на вибух, перервав слова чоловіка. Еллі злякано присіла, прикривши руками вуха, однак усі навколо продовжували зберігати спокій. Відносний.

– Арсене! – вигукнув злісно Волкон на свого сина. – Не міг зробити це тихіше? Ти налякав леді.

– Даруйте! – долинуло здалеку зніяковіле й приглушене у відповідь.

– Не думала, що ти така ляклива, – усміхнулась Кора.

– Що це було? – приголомшено поцікавилася принцеса.

– Арсен просто переборщив із силою заклинання, – пояснив лорд, на його вустах теж проступила ледве помітна поблажлива усмішка. – Я попросив його подбати про місця для сидіння.

Мовби в підтвердження тому, поблизу з тіні дерев виринув самовдоволений Арсен, а за ним до невеличкої лісової галявини вплило кілька здорових круглих колод, керованих магією. Волею мага, вони «підлетіли» до вогнища й, оточивши його по колу, поволі осіли на землю.

Корнелія вражено видихнула й подумала, що володіти чарами, мабуть, найбільший привілей, який тільки може бути в живої істоти. Це ж так практично! А ще, бляха, круто.

– Ходімо, – кивнула Кора.

Та перш ніж принцеса встигла зробити бодай крок, її спритно підхопили чоловічі руки.

– Не пручайся, – випереджаючи всякі заперечення й обурення, попросив Хродґейр, – я лише хочу допомогти.

Її Високість і не думала його слухати, бо від обурення відчула такий шалений прилив жару, що аж холод забувся. Однак її тілу дали спокій, перш ніж емоції матеріалізувалися у некультурні слова – й лише тому вона стримала язик за зубами.

Інґвар, посадивши дівчину на суху колоду поблизу Кори, відійшов допомогти іншим з облаштуванням наметів. Усі повелися так, мовби щойно нічого не сталося, й такі вибрики лорда – звичне діло. Однак Еллі не змогла просто проігнорувати той факт, що щойно її особистий простір порушили, бо, попри те, що злякалася, не відчула різкої відрази до чужих доторків. На диво.

Якщо так подумати, цей чоловік не вперше її торкався. І не вперше тримав на руках. Проте в жодному з цих випадків він не порушував меж дозволеного, та й узагалі намагався зберігати дистанцію. Втім, як і його друзі. Це, безумовно, тішило принцесу, однак вона відчувала, що причиною цьому слугує не лише вихованість нових знайомих. Є щось іще, чого вона не знає або ж не розуміє. Не дарма минулої ночі лорд поводився так підозріло, коли попросив не наближатися до нього. Він мав доволі напружений вигляд, але чому?

«О, боги! Цей чоловік такий нелогічний, – подумала Еллі про себе, – спершу вдає рятівника й просить йому довіряти, а потім приховує багато всякого; то на руках носить, то жахається, як нічної примари; намагається бути турботливим, але при цьому залишається незмінно серйозним і холодним. Що з ним не так?»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍