Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

за річкою, — пояснив я.

— Гаразд, — невимушено відповів Сіммон. — Хто такий ґелет?

— Пам’ятаєш, ми ходили на «Привида й панну Гуску»? — запитав я. — Кетлер був ґелетом.

— А, мідний яструб, — відповів Сім. Його обличчя проясніло від здогаду, а тоді знову спохмурніло: до нього дійшли можливі наслідки. — Не знав, що такі люди водяться тут.

— Такі люди є скрізь, — запевнив я. — Без них світ не працював би.

— Стривай, — раптом сказав Вілем, піднявши руку. — Ти сказав, що твою… — він зупинився, силкуючись пригадати потрібне слово атурською. — Твою позикодавицю, твою ґатесор звуть Деві? — її ім’я він вимовив із сильним шалдійським акцентом, тож вийшло схоже на «Девід».

Я кивнув. От такої реакції я й очікував.

— О Боже, — вжахнувся Сіммон. — Ти про Деві-Демоницю, так?

Я зітхнув.

— Отже, ви про неї чули.

— Чули? — повторив Сім. Його голос став пронизливим. — Та її вигнали, коли в мене був перший семестр! Це справді запам’яталося.

Вілем просто заплющив очі й похитав головою, наче йому й дивитися було нестерпно на такого дурня, як я.

Сім здійняв руки в повітря.

— Її відрахували за зловживання! Що ти собі думав?!

— Ні, — сказав Сіммонові Вілем. — Її відрахували за негідну поведінку. Доказів зловживання не було.

— Насправді я не думаю, що то була вона, — зауважив я. — Взагалі-то, вона доволі мила. Товариська. До того ж я позичив усього шість талантів і не спізнююся з погашенням. Вона не має причин для таких дій.

Вілем уважно придивився до мене.

— Просто розгляньмо всі можливі варіанти, — поволі проказав він. — Зробиш дещо для мене?

Я кивнув.

— Пригадай останні кілька своїх спілкувань із нею, — сказав Вілем. — Зупинися на секунду, розбери їх по цеглинках і спробуй згадати — може, ти робив чи казав щось таке, що могло її образити чи засмутити.

Я пригадав останню нашу розмову, прокрутивши її в голові.

— Її цікавила певна інформація, якої я їй не надав.

— Як сильно цікавила? — поволі, терпляче запитав Вілем, неначе розмовляючи з вельми придуркуватою дитиною.

— Доволі сильно, — промовив я.

— «Доволі» — це не міра сили.

Я зітхнув.

— Гаразд. Надзвичайно цікавила. Достатньо сильно, щоб… — тут я спинився.

Вілем поглянув на мене, багатозначно вигнувши брову.

— Так? Що ти зараз пригадав?

Я завагався.

— Можливо, вона також запропонувала зі мною переспати, — зізнався я.

Вілем спокійно кивнув, неначе чогось такого й очікував.

— А яким чином ти відреагував на великодушну пропозицію цієї дівчини?

Я відчув, як у мене спалахнули щоки.

— Просто… просто ніби пропустив це повз вуха.

Вілем заплющив очі. Його обличчя виражало безмежний, утомлений смуток.

— Це незмірно гірше, ніж Емброуз, — сказав Сім, опус­тивши голову на руки. — Деві не мусить боятися майстрів абощо. Кажуть, вона здатна виконувати зв’язування з восьми час­тин! Восьми!

— Я був у скрутному становищі, — дещо сердито промовив я. — Не міг надати нічого в заставу. Визнаю, ідея була не найкраща. Коли все це закінчиться, можна буде влаштувати симпозіум на тему моєї дурості. Але зараз можна просто продовжити обговорення? — я благально поглянув на товаришів.

Вілем потер очі однією долонею та стомлено кивнув.

Сіммон постарався стерти з обличчя жах, але його успіхи виявилися дуже скромними. Він ковтнув.

— А й справді. Що нам робити?

— Просто зараз насправді не має значення, хто винен, — сказав я та обережно поглянув, чи припинила моя рука кровоточити. Таки припинила, і я поступово прибрав закривавлену долоню. — Я вживу певних заходів безпеки, — махнув рукою, відганяючи їх. — А ви йдіть поспіть.

Сім потер лоба, захихотівши собі під носа.

— Тіло Господнє, іноді ти бісиш. А що, як на тебе знову нападуть?

— Це вже сталося двічі, поки ми тут сиділи, — невимушено зауважив я. — Трохи пощипує, — помітивши вираз його обличчя, я всміхнувся. — Сіме, у мене все гаразд. Чесно. Я ж не просто так найкращий дуелянт серед учнів Дала. Я в цілковитій безпеці.

— Допоки не спатимеш, — утрутився Вілем. Його темні очі стали серйозними.

Моя усмішка заціпеніла, і я повторив:

— Допоки не спатиму. Авжеж.

Вілем підвівся й демонстративно обтрусився.

— Отже… Почисть себе та вживай своїх запобіжних заходів, — він уважно поглянув на мене. — Чи очікувати нам із юним паном Сіммоном найкращого дуелянта Дала сьогодні в моїй кімнаті?

Я відчув, що зашарівся від зніяковіння.

— Так. Був би дуже за це вдячний.

Віл утрирувано вклонився мені, а тоді відчинив двері й ви­йшов у коридор.

Сім уже широко всміхався.

— Отже, вирішено. Але перш ніж прийти, надягни сорочку. Я сьогодні пильнуватиму тебе, наче малого з кольками — а такий ти, по суті, і є, — але не збираюся це робити, якщо ти твердо вирішиш спати голяка.

***

Коли Віл і Сім пішли, я вибрався з вікна на дахи. Сорочку зали­шив у кімнаті, бо був весь у крові й не хотів її псувати. Я вірив у нічну темряву й пізню годину, сподіваючись, що ніхто не помітить, як я, напівголий і закривавлений, біжу дахами Університету.

Захищатися від симпатії відносно просто, якщо знаєш, що робиш. Якщо хтось намагався мене спалити чи зарізати або ж довести моє тіло до переохолодження, забравши в нього тепло, то це було простим, безпосереднім застосуванням сили, а такому легко протистояти. Тепер, знаючи, що відбувається, й не втрачаючи пильності, я був у безпеці.

У мене з’явилася нова проблема: той, хто на мене нападав, міг розчаруватись і спробувати щось інше. Наприклад, з’ясувати моє місцеперебування, а тоді напасти у прозаїчніший спосіб, щоб я не зміг оборонитися зусиллям волі.

Зловживання — річ страшна, зате харциз із гострим ножем уб’є вдесятеро швидше, якщо спіймає жертву в темному провул­ку. А заскочити когось зненацька надзвичайно просто, якщо є змога відстежувати кожен його порух за допомогою його крові.

Тож я покрокував дахами. Мій план був такий: узяти пригорщу осіннього листя, позначити його своєю кров’ю й кинути його — хай нескінченно котиться Домом Вітру. Я вже вдавався до такого трюку.

Але, перескочивши вузький провулок, я побачив, як у хмарах блимнула блискавка, й відчув у повітрі запах дощу. Насувалася буря. Дощ не лише зімне листя так, що воно не ворушитиметься, а й змиє мою кров.

Стоячи там, на даху, та почуваючись так, ніби з мене вибивають дванадцять барв пекла, я мимоволі почув неприємний відгомін життя в Тарбієні. Якусь мить споглядав далеку блис­кавку й намагався не дати цьому відчуттю себе пересилити. Змусив себе згадати, що я вже не та безпорадна, виголодніла дитина, якою був тоді.

Я почув ледь помітний звук, схожий на бій барабана, а позаду мене зігнувся шматок бляшаної покрівлі. Я заціпенів, а тоді розслабився, почувши голос Арі.

— Квоуте!

Поглянув праворуч і зобачив її маленький силует за десяток футів від себе. Місяць затуляли хмари, але я почув у голосі Арі усмішку, коли вона сказала:

— Я бачила, як ти біг по всякому згори.

Я остаточно повернувся обличчям до неї, радіючи, що світла обмаль. Не хотілося думати, як Арі може відреагувати, побачивши мене напівголим і залитим кров’ю.

— Привіт, Арі, — озвався я. — Насувається буря. Тобі