Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

і наступний удар став практично уколом. Відтак я хутко розділив свій розум на три частини й відправив дві з них підтримувати алар, що мене захищав.

І лише тоді тяжко зітхнув.

— У мене все гаразд.

Сіммон засміявся, але цей сміх заглух і перейшов у схлип. Він досі затуляв руками рота.

— Як ти можеш таке казати? — запитав він із явним жахом.

Я опустив погляд на себе. Крізь мої пальці досі точилася кров, стікаючи по тильному боку долоні й по передпліччю.

— Це правда, — запевнив я. — Чесно, Сіме.

— Але ж зловживання… — промовив він. — Так просто не роблять.

Я сів на край ліжка, продовжуючи тиснути на рану.

— Гадаю, в нас є доволі чіткі докази на користь проти­лежного.

Вілем знову сів.

— Я згоден із Сіммоном. Нізащо в це не повірив би, — він сердито змахнув рукою. — Арканісти вже так не роблять. Це божевілля, — поглянув на мене. — Чому всміхаєшся?

— Мені стало легше на душі, — чесно сказав я. — Я побоювався, що отруївся кадмієм або в мене якась таємнича хвороба. А це хтось просто намагається мене вбити.

— Як таке можна зробити? — запитав Сіммон. — Не з погляду моралі. Як хтось заволодів твоєю кров’ю чи твоїм во­лоссям?

Вілем поглянув на Сіммона.

— Що ти зробив із бинтами, підлатавши його?

— Спалив, — насторожено промовив Сім. — Я не ідіот.

Віл спробував заспокоїти його жестом.

— Я просто звужую коло варіантів. Медика, ймовірно, тут теж ні до чого. Там обережні в таких речах.

Сіммон підвівся.

— Треба комусь сказати, — він поглянув на Вілема. — Джемісон іще може бути у своєму кабінеті о такій порі?

— Сіме, — озвався я, — може, просто зачекаємо?

— Що? — перепитав Сіммон. — А чому?

— Єдиний доказ, який у мене є, — це ушкодження, — пояснив я. — Це означає, що знадобиться, щоб мене оглянув хтось у Медиці. А коли це станеться… — я помахав забинтованим ліктем, бо однією рукою досі затискав скривавлене передпліччя. — Я дивовижно схожий на людину, що всього кілька днів тому впала з даху.

Сім знову сів на стілець.

— Минуло лише три дні, так?

Я кивнув.

— Мене відрахували б. А Молі дісталося б на горіхи за те, що вона не згадувала про мої ушкодження. Майстер Арвіл такого не прощає. Вас також, мабуть, у це втягнули б. А я цього не хочу.

Ми трохи помовчали. Чути було лише далекий гамір у велелюдній пивниці внизу. Я сів на ліжко.

— А нам узагалі треба говорити про те, хто це робить? — запитав Сім.

— Емброуз, — відповів я. — Завжди Емброуз. Він, напевно, знайшов трохи моєї крові на шматку черепиці. Треба було про це подумати ще кілька днів тому.

— Звідки йому було знати, що вона твоя? — запитав Сіммон.

— Я його ненавиджу, — з гіркотою сказав я. — Звісно, він знає, що то був я.

Віл тим часом поволі захитав головою.

— Ні. Це на нього не схоже.

— Не схоже? — перепитав Сіммон. — Він попросив оту жінку підсунути Квоутові сливового вузла. Це не краще за отруту. Найняв отих чолов’яг минулого семестру, щоб вони напали на Квоута в завулку.

— Про це я й кажу, — відповів Вілем. — Емброуз не робить нічого із Квоутом. Він робить так, щоб цим займались інші люди. Підмовив якусь жінку його отруїти. Заплатив харцизам, щоб вони тебе прирізали. Правду кажучи, думаю, що він навіть цього не робив. Б’юсь об заклад, що про це за нього домовився хтось інший.

— Різниці немає, — зауважив я. — Ми знаємо, що за цим стоїть він.

Вілем нахмурився на мене.

— Ти не думаєш як годиться. Річ не в тому, що Емброуз — не покидьок. Він покидьок. Але він розумний покидьок. Старається відмежуватися від усіх своїх діянь.

Сім явно був невпевнений.

— Віл має рацію. Коли тебе найняли як музиканта до «Коня і четвірки», не Емброуз купив той заклад і звільнив тебе. Він попросив це зробити зятя барона Пітра. І жоднісінького зв’язку з ним.

— Тут теж жодного зв’язку, — зауважив я. — В цьому вся суть симпатії. Вона опосередкована.

Віл знову похитав головою.

— Якби тебе прирізали в завулку, люди були б шоковані. Але таке трапляється постійно по всьому світу. А якби ти впав при людях і з тебе зацебеніла кров через зловживання? Люди жахнулися б. Майстри призупинили б заняття. Багаті купці та шляхта почули би про це й забрали би своїх дітей із науки. Привели б констеблів з Імрі.

Сіммон потер лоба й задумливо поглянув на стелю. А відтак кивнув самому собі — спершу повільно, а тоді вже впевненіше.

— Логічно, — проказав він. — Якби Емброуз знайшов трохи крові, то міг би здати її Джемісонові й попросити його відшукати злодія. Не треба було би просити людей у Медиці шука­ти підозрілих ушкоджень і такого іншого.

— Емброуз полюбляє мститися, — похмуро зауважив я. — Він міг і приховати кров від Джемісона. Залишити її собі.

Тим часом Вілем захитав головою.

Сім зітхнув.

— Віл має рацію. Симпатиків не так багато, і всі знають, що Емброуз на тебе ображений. Він надто обережний для такого. Це відразу вказало б на нього.

— До того ж, — додав Вілем, — як давно це вже триває? Багато днів. Ти справді думаєш, що Емброуз міг би витримати так довго, не тицьнувши тебе в це носом? Навіть трішечки?

— Маєш рацію, — з неохотою визнав я. — Це на нього не схоже.

Я знав, що це має бути Емброуз. Відчував це нутром. І, як не дивно, мало не хотів, щоб то був він. Це сильно все спростило б.

Але бажання не збуваються самі собою. Я глибоко вдихнув і змусив себе подумати про це раціонально.

— З його боку це було б нерозсудливо, — врешті визнав я. — А він не схильний бруднити руки, — я зітхнув. — Добре. Чудово. Ніби мало було, що одна людина вже намагається зіпсувати мені життя.

— Хто це міг би бути? — запитав Сіммон. — Звичайна людина не може виробляти таке з волоссям, правильно?

— Дал міг би, — сказав я. — Або Кілвін.

— Мабуть, можна спокійно вважати, — іронічно промовив Вілем, — що тебе не намагається вбити жоден із майстрів.

— Тоді це повинна бути людина, що має його кров, — сказав Сім.

Я спробував зігнорувати неприємне відчуття в животі.

— Моя кров є в однієї людини, — зізнався я. — Але не думаю, що вона може бути в цьому винна.

Віл і Сім поглянули на мене, і я враз пошкодував, що щось сказав.

— Чого це в когось може бути твоя кров? — запитав Сім.

Я завагався, а тоді збагнув, що їм уже не можна про це не сказати.

— На початку семестру я позичив грошей у Деві.

Жоден із них не відреагував так, як я очікував. Тобто вони обидва взагалі ніяк не відреагували.

— Хто така Деві? — поцікавився Сім.

Я почав розслаблятися. Можливо, вони про неї не чули. Так, безумовно, буде простіше.

— Вона ґелет, що живе