Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

принесе йому користь, я рада. Якщо він зненавидить мене, мені шкода, але все, що я сказала, – правда, тож не братиму свої слова назад».

Вони сміялися і розмовляли всю дорогу додому, і маленький Баптист, що поглядав на них зверху, думав, що monsieur і mademoiselle в чудовому настрої. Але обом було дуже ніяково: дружня відвертість була порушена, на сонце зайшла хмара, і, незважаючи на зовнішню веселість, таємне невдоволення поселилося в серці кожного.

– Ми побачимо тебе сьогодні ввечері, mon frère[78]? – запитала Емі, коли вони розлучалися біля дверей кімнати її тітки.

– На жаль, я зайнятий. Au revoir, mademoiselle, – і Лорі схилився, ніби хотів поцілувати їй ручку на іноземний манер, що пасувало йому більше, ніж багатьом іншим чоловікам. Щось у виразі його обличчя змусило Еммі сказати швидко і з теплотою:

– Ні, Лорі, будь сам собою зі мною, і розлучимося добрим старим способом. Я вважаю за краще сердечне англійське рукостискання, це приємніше за всі сентиментальні вітання й прощання, прийняті у Франції.

– До побачення, люба, – і з цими словами, сказаними тоном, який їй сподобався, Лорі покинув її після рукостискання, котре, щоправда, було майже болючим у своїй щирості.

Наступного ранку Лорі не прийшов, як це бувало зазвичай. Замість цього Емі отримала записку, яка змусила її усміхнутися на початку й зітхнути в кінці. Ось, що було в записці:

Мій дорогий Ментор,

прошу передати моє adieux твоїй тітці, й можеш радіти, бо Ледачий Лоуренс, як слухняний хлопчик, поїхав до дідуся. Бажаю вам приємної зими, і нехай боги забезпечать тобі щасливий медовий місяць у Вальрозі! Гадаю, Фреду теж не завадив би прочухан. Передай це йому разом із моїми вітаннями.

Твій вдячний Телемах

– Милий Лорі! Я рада, що він поїхав, – сказала Емі зі схвальною усмішкою. Проте наступної хвилини її обличчя спохмурніло, й, обвівши поглядом порожню кімнату, вона із сумним зітханням додала: – Так, я рада, але як же я сумуватиму за ним!

Розділ сімнадцятий

Долина тіні

Коли перша гіркота від усвідомлення того, що Бет має піти назавжди пройшла, її сім’я примирилася з неминучим горем і взялася нести свою ношу мужньо, допомагаючи одне одному взаємною прихильністю. Майбутня втрата ще тісніше об’єднала домашніх, хоч вони намагалися не думати про своє горе, натомість кожен робив все, що міг, аби свій останній рік Бет прожила щасливо.

Для Бет відвели найзатишнішу кімнату в будинку. Там було зібрано все, що вона любила найбільше: квіти, картини, піаніно, маленький робочий столик, милі її серцю кішки. Кращі татові книжки теж знайшли собі місце там, так само як і мамине улюблене крісло, стіл Джо, кращі малюнки Емі. Щодня малюки Мег у супроводі матері здійснювали туди паломництво, щоб доставити радість «тітці Бет».

Джон, не сказавши нікому жодного слова, відклав невелику суму, щоб мати задоволення забезпечувати Бет фруктами, які вона дуже любила. Стара Ханна невтомно готувала вишукані страви, щоб спокушати примхливий апетит хворої, хоч сльози були на її очах весь час, поки вона над ними чаклувала. А з-за океану приходили маленькі подарунки й веселі листи, що немов приносили з собою подих тепла й аромати квітів із країн, що не знають зими.

Тут, як свята у своєму домашньому храмі, під опікою близьких, сиділа Бет, спокійна і зайнята, як завжди, бо ніщо не могло змінити милу, безкорисливу натуру, й, навіть готуючись попрощатися з життям, вона намагалася обдарувати теплом тих, кому належало продовжити свій земний шлях.

Слабкі пальці ніколи не спочивали, бо до її улюблених розваг додалося виготовлення маленьких подарунків для школярів, які пробігали до школи й назад повз їхній будинок. Хлопчики й дівчатка отримували рукавички для почервонілих від холоду рук, подушечки для голок, перочистки та інші найрізноманітніші милі вироби, і згодом почали дивитися на лагідну дарувальницю як на добру фею, котра обсипала їх дарами, які так відповідали їхнім смакам і потребам. Якщо Бет і хотіла якусь нагороду, вона знаходила її у веселих обличчях, завжди повернених до її вікна з кивками й усмішками, і в маленьких записочках з подякою, густо прикрашених чорнильними плямами.

Перші кілька місяців були дуже щасливими, і Бет часто казала, споглядаючи свою сонячну кімнату: «Як же тут гарно!». Часто вона робила це, коли всі домашні сиділи в неї: малюки гралися на підлозі, мати й сестри шили, а батько читав приємним голосом уривки із мудрих старих книжок, де було багато добрих і втішних слів, настільки ж доречних зараз, як і сотні років тому, коли вони були написані.

То була маленька капличка, де батько-священник учив свою паству, даючи їй важкі уроки, які повинні вивчити всі, намагаючись показати їм, що надія може дати любові розраду, а віра – уможливити смиренність. Це були прості проповіді, що глибоко проникали в душі тих, хто слухав, бо в цих повчаннях священика відчувалася батьківська любов і часто тремтіння голосу посилювало красномовність слів, які він говорив їм або читав.

Добре, що в них був цей спокійний час, щоб підготуватися до сумних днів, які не забарилися показатися на горизонті. Незабаром Бет почала говорити, що голка «така важка», а потім відклала її назавжди, бесіда стомлювала її, обличчя турбували. Вона дуже страждала – це вже неможливо було приховати, спокій духу, на жаль, назавжди порушився хворобою, що мучила слабку плоть.

Які то були важкі дні, які довгі, довгі ночі! Як страждали серця і які гарячі молитви підносилися, коли ті, хто глибоко любив її, були змушені бачити благально простягнуті до них худі руки та чути гіркий вигук: «Допоможіть мені, допоможіть!» – і відчувати, що допомоги не існує. Сумне обурення безтурботної душі, гостра боротьба юного життя зі смертю – те й те було милосердно коротким, а потім повстання природи скінчилося, повернувся колишній спокій, ще більш прекрасний, ніж раніше.

Із руйнуванням крихкого тіла душа Бет ставала сильнішою, і, хоч вона говорила мало, ті, хто був біля неї, відчували: вона готова піти.

Джо не покидала сестру ні на годину, відтоді, як Бет сказала: «Я відчуваю, що я сильніша, коли ти тут». Вона спала в кімнаті Бет на кушетці, часто прокидаючись, щоб підкинути дров у камін, погодувати її, щось підняти або подати, в усьому допомагаючи терплячій сестрі, яка рідко зверталася з проханнями і «намагалася не заподіювати занепокоєння».

Ревнуючи до кожної іншої доглядальниці, Джо пишалася тим, що вибрали саме її, більше, ніж будь-якою іншою честю, що коли-небудь випадала в житті на її долю. То були дорогоцінні й корисні години для неї,