Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

очах почне проклинати й засуджувати батькову аморальність! Син! Він перший обвинувач, він страж правоти! Скиньте оту гримасу. Було так і зі мною.

… Мав мій батько, як я пересвідчився, не одну сім’ю і не один дім, а домів принаймні три, а в родинних зв’язках і лічби ясної подати несила, в таку заплутану сіть liaisons du coeur він уплутався. Ми мешкали в маєтку; а в містечку він утримував два доми, де жили Софія та Єлизавета, кожна зі своєю дитиною, і з Софією ще її зведена молодша сестра, котру теж, бачу, що ви вже здогадалися, батько теж своєю коханкою вважав. От же розпусник, от же мерзенний грішник, до порядности людської байдужий! Коли я, підростаючи, мусив у сотий і тисячний раз вислуховувати розповіді про його безпутства, а люди полюбляють обсмоктувати кожну найдрібнішу деталь чужих гріхів, бо, на відміну від тілесних ран, рани душевні приємніше роздряпувати, персти вкладати і ятрити, — коли вони не твої; а теж і чуттєвість якась у тому наявна, властива розкошам столу, я далі про гріхи мовлю, ми їх смакуємо, нюхаємо букет, зважуємо, чи достатньо вони важкі, чи добре вони упокорилися, чи густі, як належить, а оті, відлежані роками, поколіннями, — тим шляхетніші, й оті незвичайні, виняткові — тим смачніші, й учти також відбуваються нерідко на подобу давніх римських: ліниво, напівлежачи, вже ситі й неситі, на межі сну, із напівзаплющеними очима й посмішкою солодкого вдоволення, ми хтиво слухаємо про гріхопадіння інших людей, тож уявіть собі, що я відчував, змушений усе те вислуховувати, на бесідах таких потерпаючи, — наче з мого боку ті гріхи виїдали, — від прометеєвих мук. Я не міг витримати: й не витримав.

… Може б усе інакше поточилося, якби моя мати була ще жива. Вона померла під час пологів, віддавши нас під опіку няні й ґувернера, ні, не те щоб батько нами не опікувався, зовсім навпаки: мати померла під час пологів другого сина, Федора, й він залишився удома. Старий ґувернер, який був ще її вихователем, мати привезла його із собою з Ярославля, отож, він під час відсутности батька, коли той виїжджав у справах, — а часто то були довгі місяці, й не міг тоді чоловік не журитися, де ж батько проводить свої дні й ночі, чи не з іншою своєю сім’єю, іншою дружиною, живою, красивішою, іншими синами, ліпшими, яких він по-справжньому любив, — у той час ґувернер управляв майже усім маєтком, і тоді, щоб убити ці думки, щоб зайняти чимось голову та серце, я почав його супроводжувати в обов’язках землевласника й потроху навіть їх переймати. Відкрилися мені очі на долю російського люду. А якщо тепер ви засмієтеся… то й добре.

… Легко будиться у головах юних святе обурення й гнів на несправедливість. Люд наш настільки звичний до нещасть і страждань усяких, що навіть не бачить і не розуміє міри необов’язкової кривди, якої зазнає, рід за родом, село за селом, губернія за губернією; навіть ті зойки, ті голосіння баб біля ніг попа й сльози попід іконами, якщо подивитися на це збоку, — то це також ритуал, їхній звичай, освячений тисячолітньою традицією. Бо власне треба тільки, щоб хтось збоку поглянув. Він бачить беззаконня, він зуміє назвати кривду, не будучи скривдженим, у ньому жаль і гнів, кажу, гнів проти несправедливости постає. Ви знаєте, Венедикте Філіповичу, про долю Йова. Й той торг Господа з Йовом, і Йовове смирення під час пихатого торгу. «Він губить безвинного й беззаконного. Земля оддана в руки безбожникам; він сліпить очі суддям її. А якщо не він, то хто ж інший?» І Йов зберіг принаймні пам’ять про часи щасливости, знав, отож, він міру свого падіння й підраховував дні кривди супроти днів правих, — але російський селянин перебуває ще нижче, ніж Йов, і більше в цьому схожий на дику тварину, більше на бездумну худобу, ніж на людину розумну, бо жодна в ньому надія на зміну долі не спалахує, жодне тривале бажання зміни своєї долі, як і шкапи тяглової ніколи б ви не побачили, котра б запрягала у дишло візника й сідала на козли. Й не дивуйтеся моїй гіркоті на люд — скільки ж то я тоді днів і вечорів присвятив, користуючись поблажливістю старого ґувернера, намаганням поліпшити їхнє життя, виступаючи проти управителів й інших поміщиків, і врешті, хто зводив усе це нанівець, хто висміював мої зусилля? Вони самі! Люд стражденний! І я повертався з їхніх злиденних халуп, від їхніх схорованих діточок і виснажених баб, із темно-зимних изб, де якщо не свічка, то бодай тільки лампадка перед іконою святою, до теплого дому, під пухові перини, до щедрого столу, під око прислуги, — й тільки тоді гнів на несправедливість мене хапав і торсав, і в дрож таку вганяв, яку ви, може, бачили в людей, уражених апоплексією, от у них. Так відзивається в людині голос Божої чесноти; а що в мені, як я вам казав, прокинувся він був на добре й на лихе супроти рідного батька, тим більше я ніяк не міг уже його тепер заглушити.

… Ото кривда! Ото мука, яку тільки росіянин зрозуміти може! Не страждання Йовове, не страждання незаслуженого падіння, — а навпаки, Анти-Йов: страждання незаслуженого звеличення! Господин Єрославскій! Чи ви, чи ви, чи — а налей, браток! — ви це думкою здатні охопити, бачу, що ви на мене дивитеся, як на причинного. Але ж то біль непорівнянний: кожен Йов завжди в своїй кривді шляхетний і освячений, бо що ж дає більшу заслугу перед небом, ніж покірне терпіння незаслужених нещасть, що із життя дочасного з більшою певністю у життя вічне перепровадить? — Тим часом, коли Анти-Йов осуджений у своїй муці й немає для нього спасіння: усяка розкіш, усяка удача, усякий тріумф і сатисфакція над ближнім посилює біль сумління і поглиблює рану, що в душі кривавить. Витримати цього я не міг, а ніхто ж мене там на кону мук не в’язнив, мав я трохи грошей, заощаджених із батькових подарунків, потяг до Санкт-Петербурга ходив щосуботи… Я не витримав. Я не знав, щó в Петербурзі могло би вгамувати цю тугу, я ж бо не помилився — біль не можна розділити з іншою особою, але чи не приносить нам полегші саме лиш усвідомлення, що ми в ньому не самотні? В місті я зустрів людей, подібних до мене, з подібним досвідом і переконаннями, я дізнався імена ворогів, прочитав рецепти Лаврова, Лавеле, Пісарєва й самого Маркса, й