Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

Розділ 31

 

Я квапливо накинула поверх нічної сорочки банний, товстий халат улюбленого темно-смарагдового кольору, та, всунувши телефон і невеличку кульку, з якою не розлучалася, до кишені, рішуче попрямувала до дверей. Вхопившись за холодну ручку, відчула несподіваний тиск, ніби хтось з іншої сторони їх торкався, намагаючись протидіяти моєму руху. Відчинивши двері, я здивовано підняла брови, спостерігаючи, як мій супутник, що виявився напрочуд близьким, так само здивовано дивився на мене, міцно тримаючись за ручку дверей з іншого боку.

Це був лікар Алехандро Далларас, високий, сивуватий чоловік з проникливим поглядом, який, чомусь, пройнявся до мене симпатією, незважаючи на батькові гроші.

— Ананіє, пройдімо за мною на одну процедуру, — промовив він, і в його голосі прозвучали ледь відчутні нотки занепокоєння. У його погляді не відчувалося небезпеки, проте сама ситуація видавалася щонайменше підозрілою, і я на мить відчула внутрішню напругу.

У коридорі, немов вартові біля фортеці, чатували двоє кремезних охоронців, тож я вирішила не розпитувати ні про що, аби не викликати зайвих підозр, та не руйнувати крихкий план, що зароджувався в моїй голові.

Психіатр, наче справжній джентльмен, простягнув мені свій лікоть, і його очі випромінювали турботу, запрошуючи вхопитися, ніби турбуючись про мій фізичний стан. Коли я несміливо вхопилася за його лікоть, він, наче за змовницьким знаком, стиснув іншою рукою мою долоню в якомусь дивному та водночас обнадійливому жесті, немов даючи зрозуміти, що він на моєму боці. Поки ми неспішно йшли до іншого кінця коридору, відчували на собі пильні, супроводжувальні погляди батькових людей, наче вони намагалися просвердлити нас своїми гострими очима. Він, не порушуючи мовчання, провів мене до дверей, що вели до іншого відділу, і лише коли ми опинилися в його межах, я відчула одночасно полегшення, та якусь незрозумілу, нову напругу, що нагадувала відчуття перед невідомим. Лікар, неквапливою ходою вів мене незнайомими коридорами, далі ми спустилися на два поверхи нижче, потім, мов за якимось таємним планом, перейшли до кабінету з масивними, броньованими залізними дверима, що нагадували вхід до фортеці. Я, в цілковитому нерозумінні, здивовано поглянула на лікаря, який утримував ситуацію під контролем, немов вправний диригент, він лише злегка посміхнувся, і в його очах промайнула іскра загадковості.

— Це кабінети магнітно-резонансної комп’ютерної діагностики, — його голос прозвучав тихо та впевнено. — Вони добре охороняються та мають кілька потаємних виходів. Це обумовлено технікою безпеки та конфіденційністю, якої зараз нам не завадить, — терпляче пояснив пан Алехандро, і я відчула, що можу йому довіряти.

— Я так розумію, нас очікує відверта розмова, — промовила я, намагаючись не показувати свого хвилювання.

— Не зовсім «нас», — відповів лікар, і в його голосі прозвучала загадкова нотка. — Мені вдалося стримати обіцянку, — додав він, і в його очах промайнула іскра задоволення.

Моє серце забилося частіше, наче птах, що намагається вирватися з клітки. Я сповненою надії поглянула на лікаря, який став моєю опорою, єдине, про що я зараз мріяла, — це зустріч з мамою, сенсом мого існування.

— Я побачуся з мамою? — вигукнула я, але вмить затулила собі рота, немов винна школярка, намагаючись приховати свій нестримний захват, щоб нас не почули за дверима. Очі наповнилися слізьми щастя, і я, піддавшись пориву емоцій, поспішила обійняти чоловіка, який для мене, мов чарівник, виконав заповітне бажання, і повернув мені віру у дива. Він трохи зніяковів від мого несподіваного пориву, але з легкістю прийняв мої обійми, немов розуміючи глибину моїх почуттів. — Дякую! — прошепотіла з щирою вдячністю.

— Не варто наперед радіти, — промовив він м’яко. — Пам’ятайте, що ваша мати не зовсім відійшла від хвороби, тому, якщо ви не проти, я буду спостерігати за вами з іншого кабінету, який відмежований скляною перегородкою, — він показав рукою на скляну стіну, за якою, мов у акваріумі, сиділи дві жінки.

—Так, звісно, - згорала від нетерпіння та хвилювання, судомно вхопившись за власні руки, і нервово переминаючи пальці, наче намагаючись вгамувати внутрішній неспокій.

Він пішов у суміжний кабінет, і звідти, немов з іншого світу, вийшла моя мати, що нагадувала таємничого примару. Вона виглядала трішки свіжіше, ніж післявчора, але все ж її вигляд був дуже кепський, і вона нагадувала зів'ялу квітку, що втратила свою колишню красу. Худа, змарніла, з сивим волоссям, заплетеним у звичайну, недбалу косу, її одяг складався з нічної сорочки та синього халата, а на ногах були прості, лікарняні капці. Одяг мене хвилював в останню чергу, адже і на мені був схожий. Це був простий лікарняний одяг, але її вигляд свідчив, що вона зовсім не дбала про свій зовнішній вигляд: ні зачіски, ні макіяжу, ні манікюру, ні прикрас, навіть обручки не було, немов її колишнє життя стерли.

Її рухи були несміливими, погляд зацькований та невпевнений, хоча, глянувши на мене, її обличчя просяяло, і сповнилося неймовірним теплом, наче сонце, що з’явилося з-за хмар.

 — Мамо, — прошепотіла я, і моя борода затряслася від напливу трепетних емоцій, що нагадували хвилі бурхливого океану.

— Доню, Ані… — прошепотіла у відповідь.

Ми обійнялися, і я відчула кожну її кісточку, і її крихка структура нагадувала порцелянову вазу, яку потрібно було оберігати від пошкоджень. Я аж злякалася, що можу її розчавити, і це при тому, що також була неймовірно худою, особливо після останнього тижня, проведеного в комі, що нагадував тривалу подорож на іншу планету. Та навіть у порівнянні зі мною, мама виглядала значно кістлявішою і досить низькою, немов її зігнула важка праця, та нещастя. Боже, що зробили з нею, від колишньої красуні, що нагадувала троянду, від якої усі були в захваті, залишалися лише прозорі натяки, як про пожовклу світлину з минулого. Здавалося, що матінці не сорок два, а на півтора десятка років більше, і її зовнішній вигляд нагадував жінку, що пережила багато горя та випробувань.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍