Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Хати в Зорінівці побудовані всі на один зразок - в одній половині живуть господарі, а в другій держать худобу. Вільних квартир та домівок, щоб найняти під сімейне житло, немає, колгосп в селі маленький і весь у боргах; робити в колгоспі нікому, тому що вся молодь та дорослі працюють на пункті «Заготзерна», де навантажують, розвантажують та очищають на машинах зерно або будують нові склади під хліб.

Подивився я на це - перевозити сім'ю нікуди, а коли так, то що воно за робота: я тут, сім'я в іншому місці...

Звернувся до директора пункту, щоб він мене розрахував; тому, що ми земляки, заперечувати не став.

Повернувся я у Ворошиловград, кинувся щодо роботи сюди-туди: нема відповідної.

Довелося у Свердловську оформитись у шахту прохідником. Уже й спецодяг одержав, але тут я зустрів свого старого знайомого - машиніста врубмашини Пічугіна Костю, з яким я рубав вугілля на шахті № 23 ще в 1930 р. Він запропонував мені переоформитися до нього помічником машиніста. Я так і зробив.

Коли я тільки почав працювати на врубмашині, у шахті ще працювали полонені німці - і з відбійними молотками, і кріпильниками; але в березні полонених вивезли до Німеччини; стали відбивати наші хлопці, які залишали понад лінією забою великі «навіси» і неякісно підбирали ніжку лави, крім того, кріпити лаву стали часто металевими, а не дерев'яними стойками. Внаслідок цього для машиніста та для мене, його помічника, умови роботи стали набагато складнішими.

Попрацювавши у несприятливих умовах кілька днів, без привички ще й на поганих харчах, я не те що в цю роботу не втягнувся, а мало й сам не витягнувся... Бачу, що ця робота мені не під силу; одержав у конторі 100 крб. позачергового авансу, ноги на плечі й ходу.

Що ж, бажання працювати було, а сили вже не ті: де й поділася та молодість. коли я, можна сказати, плавав по лаві як в'юн по воді.

Знову почав шукати роботу. Поїхав у Красний Луч, де звернувся до Головного управління трудових резервів. У той час там працював головним бухгалтером мій ще довоєнний знайомий на прізвище Єрмаков.

Єрмаков мене одразу упізнав; та й він мало змінився за ці роки, тільки посивів. Втім, допомогти мені з улаштуванням на роботу він не зміг, хоч і робив спроби.

Зрештою, я звернувся в управління по відбудові шахт і одержав призначення на посаду заступника старшого бухгалтера шахти «Центральна Боківська» з окладом 750 крб. на місяць. Вислав сім'ї гроші на дорогу і став дожидати їхнього приїзду. Напередодні приїзду дружини з дітьми зі мною знову трапилось нещастя. До мене кілька років у цій конторі бухгалтером матеріального відділу працював такий собі Хоменко Яків Іванович. Коли я поступав на роботу, він був уже завідуючим складом. Зарплатню хоч одержував і невелику - крб. 350-400.- але в його розпорядженні були підсобні робітники. Тут раптом скорочення штатів, підсобників скоротили; сам працювати на складі він фізично не міг і не хотів, і став вимагати, щоб його перевели на моє місце, де він працював раніше.

Звичайно, оскільки він мав великий досвід, а також відповідні знайомства, його прохання задовольняють, а я знову залишаюся за бортом.

Тут приїхала дружина з дітьми. Зустрів, провів на квартиру, розказав про свої обставини. Наступного дня знову пішов шукати роботу.

У райземвідділі району Бокове-Антрацит 8 липня 1949 р. за підписом заврайвідділу сільського господарства Курбатова та інструктора-бухгалтера Рубанова я одержав відношення у колгосп «Ленінський плуг» села Христофорівки, якому вони мене рекомендували прийняти на посаду бухгалтера колгоспу на загальних правах колгоспника.

Одержавши такого змісту відношения, голова колгоспу Довгорук зібрав правління, яке затвердило мене на посаді.

Дали мені квартиру у приміщенні контори, приїхала дружина з синами, і став я працювати.

Коли почали в серпні збирати хліб, - молотити і здавати державі, із току почали розкрадати пшеницю та насіння, про що я повідомив прокуратуру Бокове-Антрациту. На місце для розслідування виїхав заступник прокурора Андреєв. Спочатку факти розкрадання підтвердилися, але колгоспний комірник - жінка - була родичкою голови колгоспу. Голова запросив Андреєва до себе на квартиру і там як слід його пригостив, ще й із собою дав самогону, яєць, курятини та меду. Андреєв голові колгоспу при агрономі МТС, який був там теж присутнім, порекомендував погодити питання із райвиконкомом і негайно гнати мене з роботи. Скільки я не скакав, нічого зробити не зміг, тому що в колгоспі були всі свої: куми, свати, брати, а я зовсім чужа людина. Як кажуть, один у полі не воїн.

Побачивши, що сам нічого зробити не можу, я написав доповідну записку на ім'я райпрокурора та до райземвідділу про те, що відповідальність із себе за облік знімаю і роботу кидаю.

Залишивши роботу в колгоспі, заходився я міняти паспорт, який був у мене прострочений, але через брак свідоцтва про шлюб обміняти його ніяк не міг.

Довелося подавати заяву в суд, аби суд встановив, що я дійсно жонатий, а для цього потрібно було взяти в Іванівському загсі довідку про те, що не збереглися архівні документи про наш шлюб.

Роздобувши цю довідку, я виставив ще двох свідків, які підтвердили, що, справді, я чоловік, а Марія - моя дружина та маємо трьох синів як соколів.

Ми своє свідоцтво викинули ще тоді, коли перебували у Західній Україні, бо воно за 14 років потерлось і розлізлось; крім того, за 14 років ніхто в нас не спитав, чи є воно в нас, чи нема; до того ж, ми з дружиною не збиралися розлучатись і жили дружно, переносячи разом всі знегоди, які траплялися на нашому життєвому шляху.

Двічі ходили на суд, але справу нашу не розглядали, а все переносили на іншу дату. Врешті, коли ми з'явилися втретє, а відстань до району була близько п'ятнадцяти кілометрів, справу нашу розглянули і ствердили, що, дійсно, я дружині чоловік, а дружина мені жінка - а то я сам без суду ніяк цього не міг добрати!