Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 36

Цей дивний двобій трикрапки і крапки.

Чий почерк хвилює зриваючи маски.

Сотні тисяч питань і всі в тишину.

Їм білети туди більше не продадуть.

Сьогодні я вперше ішла до школи з вітчимом. Так, вони з мамою помирилися. Але вона чомусь раптом вирішила звільнитися. І повідомити про це керівництву школі мав Ігор. Мені ніхто нічого пояснювати не збирався. Вчора ввечері я навіть образилася. Але коли прийшов Костя, зрозуміла, що кожен має право на свої секрети. А от куди він подівся з самого ранку я теж не відала.

Якийсь час ми з Ігорем ішли мовчки під супровід ранкових переспівів птахів. Та зрештою я таки не витримала.

- Чому про звільнення мами повідомляєш ти?

Названий батько важко зітхнув, ніби чекав цього питання.

- Просто... У твоєї мами виник конфлікт з директором школи.

- Аааа... Не зійшлися у методах виховання. – я одразу впізнала мамин почерк.

Напевно мама грюкнула дверима і сказала, що ні її, ні моєї ноги там більше не буде. А ще на фоні сварки з чоловіком. От нерви і здали. Я одразу її виправдала.

- Щось на кшталт того. – слабо кивнув. – А сьогодні у неї тиск піднявся, через вчорашню істерику. От я і не хочу аби вона зайвий раз хвилювалася. Ваш директор Кіцман мій давній знайомий. Я сам врегулюю ситуацію.

Я заходила у ліцей з важким серцем. А якщо історія з мамою якось відіб’ється на відношенні до мене? Може Ігор для того іде, аби залагодити конфлікт?

Сівши за свою парту, яка знаходилася паралельно до Софії, я уважно спостерігала за її поведінкою. Чи володіла вона якоюсь інформацією... Хоч дівчина була досить емоційно закритою та мені тепло посміхалася. Здається, в цьому тераріумі я була єдиною її подругою.

На перерві я вихопила Романа з натовпу дівчат. На їх відверті загравання він відповідав стримано, проте ввічливо. Тому багато хто розцінював це як флірт і продовжував наступ. Спостерігаючи за ним, я не могла зрозуміти, чому його ніхто з них не приваблює. Усі вони красиві, багаті, самодостатні. Навіть промайнула думка стосовно гомосексуалізму. Але пригадавши світлину на якій вони з Ірою пристрасно цілуються це припущення відпало. Можливо він таємно в неї закоханий? І лише заради друга тримається осторонь. Але вже якось занадто зневажливо він на неї дивиться.

- Дякую. – хлопець озирнувся чи ті надоїдливі мухи не летять за ним. – Ти мене врятувала. – його тон набув жартівливої серйозності. Ніби він король із казки. – Проси, що хочеш.

- Де Воронівський? – я зупинилася і повернулася до нього.

Роман спочатку здивовано підняв брови, мовляв, це ти маєш знати. А тоді задумався...

- Яке сьогодні число? – якось дивно нахмурився.

- Дев’ятнадцяте.

Хлопець ураз знітися. Нервово подивився по боках ховаючи руки в кишені блакитних штанів. Він тягнув з відповіддю. А я починала нервувати.

- Сьогодні... – глибоко вдихнув вагаючись чи говорити мені про це.

- Це його особиста справа.

За плечима пролунав неприємний голос Вольської.

- Де він сьогодні проведе день знають лише близькі. – вона подивилася на мене зверху вниз. І схоже ти у цей список не входиш.

Я старалася не надавати значення її словам. Але цього разу направду вкололо. Проковтнувши, я підняла голову подивившись на Романа.

- Знаєш... Іра напевне права. Це його особисте... І краще, він сам тобі розповість.

Вони пішли, а я залишилася стояти. Принижена. Присоромлена. Витягнувши телефон написала ще одне повідомлення.

Коли ти повернешся?

Але він і попередні не прочитав.

- Я не знаю, що там у нього... – біля мене зупинилася Софія. – Але його немає кожного року у цей день.

Я зітхнула, запхавши телефон у кишеню.

- А на Вольську не звертай уваги. Їй вкусити, як псові гавкнути. Тим паче тепер...

- Що ти маєш на увазі?

Дівчина зніяковіла... Ніби видавала таємницю світу.

- У вас же з Воронівським не братерсько-сестринські відносини... Того Вольську так штормить...

- Звідки ти...

- А я не знала. Так, здогадувалася. Всі ці погляди... То у вас все серйозно?

- Не знаю... Але дуже на це сподіваюся. – відчула якийсь незвичний щем у грудях.

По шпіонськи посміхнувшись, вона взяла мене під руку і ми попрямували на урок історії.

У класі, як завжди стояв бджолиний шум. Хтось обіймався, хтось залицявся, хтось поправляв макіяж. Максим з Богданом вже який день не могли дограти партію в шахи. До заняття ще майже десять хвилин і Софія запропонувала сходити до автомата по капучино та шоколадку. Від однієї думки мій рот наповнився слиною. Залишивши речі на парті, взяла телефон направившись слідом за подругою. Та не встигла зробити кілька кроків, як через щось перечепилася полетівши вперед. Інстинктивно викинула руки перед собою сподіваючись за щось схопитися. І таки запобігла болючих обіймів з підлогою. Від синяків мої коліна врятувала стіна. А краще сказати мультимедійна дошка, яка на ній висіла.

Випрямившись, моя радість перетворилася жах. Всі затихли дивлячись на одне і теж місце. Ум’ятину на мультимедійній дошці. Від неї по всьому периметру побігли темно фіолетові струмки. І тут я подумала, що синяки на колінах не так уже і страшно. Матінко рідна... Скільки ж така коштує...

- Ти не забилася? – збоку пролунав зміїний голос Вольської.

Та мені уже було байдуже на її плювання отрутою. Хоча я майже впевнена, що перечепилася за її ногу. Не встигла оговтатися, як у клас зайшов вчитель історії. Він одразу побачив, що сталося і зберігаючи вроджену холоднокровність поставив лише одне запитання:

- Хто?

Варіантів не було. Треба здаватися. Ну не розстріляють вони мене. Мамі клопотів додам. І вітчима поставлю у незручне становище...

Важко зітхнувши я опустила голову і тихо нявкнула:

- Я!

А це прозвучало досить голосно і чітко. Так. Стоп. Це не мій голос. Озирнулася... Всі погляди були спрямовані на Романа. Микола Сергійович провів по ньому очима, наче детектором брехні і швидко вийшов.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍