Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

- Ти геть здурів?! – перейшла на фальцет Вольська поставивши руку йому на плече.

- Я думав, що на дно ти впала тоді на перегонах. Але ні. Сьогодні ти його умудрилася пробити. – скинув з себе її руку з такою відразою, як подерту дідову шкарпетку.

- Та як ти можеш?! Ти хоч уявляєш скільки ця штука коштує? І все через цю незграбну дурепу!

- Знаєш, Іра... – хлопець таки повернувся до неї. – Іноді мені здається, що твій мозок, як ці нарощені нігті. Чисто декоративний. – і ткнув пальцем їй у скроню.

Історик повернувся разом із нашим класним керівником. Оцінивши масштаби трагедії наш «татко», як він часто себе називав, велів Савчуку іти з ними.

- Який він благородний. – прошепотіла мені на вухо Софія.

Згодна. Тільки було у цій благородності щось таке... Що віддавало душком. Особливо в його очах. Там плескався холодний спокій і... якийсь розрахунок. Наче пропрацьовувався наступний хід. Як у шахах. Або покері. А може це мені привиділося на фоні стресу.

Та одне я знала напевне. Його покарають. І змусять відшкодувати кошти. Замість мене.

Хвилини тягнулися несказанно довго і зрештою тягар провини став важити з тонну. Різко піднявшись направилася до директора.

- Ти куди? – Софія зупинила мене в коридорі.

- Здаватися. – стисла плечима.

- Не треба. – дівчина замотала головою. – Принаймні не зараз... – опустила очі. – Цим ти його принизиш. Він же хотів тебе захистити. А вийде так, що це ти за нього заступаєшся. Пізніше підемо обидві до тата і все розкажемо.

Дівчині таки вдалося мене переконати. Ми вже хотіли повертатися у клас, як надійшов Роман.

- Все гаразд. – він тепло посміхнувся погладивши мене по спині. Все залагодилося. Проблем не буде.

- Але ж тобі напевне треба відшкодувати кошти.

- Не думай про це.

Легко сказати «не думай». Тепер тільки це і крутилося в моїй голові. Я навіть загуглила ціну. Середня вартість сорок тисяч гривень. Аж голова заболіла. Вчитель почав урок раз у раз важко зітхаючи поглядаючи на дошку. Настрій у нього зіпсувався, тому він вирішив зіпсувати його всім. Почалося опитування. Авжеж з мене. Як відплата за мовчання.

- Полтавська, що визначало становище західноукраїнських міст і сіл у складі Австро-Угорської імперії?

Піднявшись я активно намагалася згадати, шо вчора прочитала по даній темі. Але пам’ять видавала лише образ Воронівського, який поклавши голову на мої коліна читав цей параграф.

Від хвилини сорому мене врятував дзвінок телефону історика. Піднявши слухавку він одразу посерйознішав. А через секунду промовив:

- Амністія Полтавська. Тебе чекає директор.