Читати книгу - "Грона гніву"

Одноокий приніс ліхтарик, і спалах осяяв усе.

— От і все! — сказав Том.— Скажи, а скільки за ліхтарик візьмеш?

— Та він не дуже. Купив за п’ятнадцять центів з новими батарейками. Можеш дати... ну, тридцять п’ять центів.

— Гаразд, домовились. А за шатун і поршень?

Одноокий потер чоло кулаком, і на брудному лобі просвітліла смуга.

— Ну, добродію, і не знаю. Якби бос був тут, він би в книзі подивився й дізнався, скільки коштує новий, а доки ти б тут чесно бабрався, він би вивідав, яка халепа сталась і скільки в тебе в кишені, й тоді він... ну, за те, що в книзі за вісім баксів прописане, вимагав би п’ять. Почнеш торгуватися — до трьох скостить. От ти мені стільки наговорив, а він, Богом клянуся, просто сучий син. Метикує, що скрутно доводиться, от і до нігтя притискає. Бачив я, він за шестерню більше лупив, ніж за всю машину.

— Ну! Та скільки я тобі винен?

— Ну, долар давай.

— По руках. А ось тобі ще чверть долара за гайковий ключ. Нам з ним удвічі легше буде.— Том одлічив срібло.— Дякую. І прикрий своє чортове око.

Том і Ел сіли в машину. Там було непроглядно темно. Ел завів мотор і ввімкнув фари.

— Бувай,— крикнув Том.— Мо’, побачимось у Каліфорнії.

Вони розвернулися на шосе та поїхали геть.

Одноокий дивився їм услід, а потім пішов уздовж залізного сараю до своєї хижки. У хаті було темно. Він намацав на підлозі матрац, кинувся на нього і заридав, а машини, які проносилися зі свистом, лише зміцнювали мури людської самотності.

— Якби ти мені тільки бовкнув,— сказав Том,— що ми за один вечір упораємося, я сказав би, що в тебе катма клепки в голові.

— Сьогодні все до ладу доклепаємо,— озвавсь Ел.— Тре’ зробити, хай би там що. Тільки сам роби, а то лячно мені: ще розплавиться, а як не дотягти — торохтітиме.

— Та не бери в голову,— сказав Том.— Розплавиться, то й хай. Гірше не буде.

Ел задивлявся в півтемряву. Світло фар не могло розігнати морок, але попереду в промінні сяйнули зеленим вогнем мисливські очі кішки.

— А ти здорово задав тому, чорт забирай,— сказав Ел.— Відчитав так, що до зелених віників пам’ятатиме.

— Ну, чорт забирай, він сам напросився! Просто тому що без ока, усі свої злидні на око звалив. Ледачий, брудний сучий син. Мо’, оговтається, коли збагне, що люди мудріші, ніж він гадає, і наскрізь його бачать.

— Томе,— сказав Ел,— я не винен, що підшипник перегорів.

Том помовчав, а потім заявив:

— Та я тебе віддухопелю, Еле. Верещиш одне й те саме, жовтодзьобий, боїшся, що на тебе провину повісять. Та знаю я, у чому річ. Зелений ти ще, як півень завзятий. Повсякчас хочеш бути молодцем — погляньте, мовляв, який зух. Але, чорт забирай, ніхто, Еле, тебе не чіпає, от і ти не лізь поперед батька в пекло. Усе в тебе гаразд буде.

Ел не відповів. Він дивився прямо вперед. Вантажівка гриміла і стукала над шляхом. З узбіччя зірвався кіт, і Ел повернув, але промахнувся, і тварина майнула в траву.

— Майже дістав його,— сказав Ел.— Слухай-но, Томе. Ти чув, як Конні говорив, що вечорами навчатиметься? От я й думаю: мо’, і мені спробувати на вечірні курси ходити? Знаєш, вивчати радіо, чи телебачення, чи дизельні мотори. Можна почати потрібний фах опановувати.

— Може, і так,— відповів Том.— Спочатку дізнайся, скільки вони за уроки беруть. І все до цента розрахуй, чи зможеш учитись. У нас у Макалістері такі були, що навчалися на розсильних. Та не докінчили, кинули, бо набридло їм.

— Господи Всемогутній, ми ж забули щось поїсти купити.

— Ну, мама багато прислала: проповідник навряд чи все подужав. Щось та лишилося. Цікаво, чи довго ще нам до Каліфорнії.

— Боже мій, та звідки я знаю. Якось воно буде.

Вони замовкли, і в густій темряві сліпучо замерехтіли білі зірки.

ейсі підвівся з заднього сидіння «доджа» і підійшов туди, де стала вантажівка.

— Не чекав, що ви так скоро,— сказав він.

Том поклав деталі на шматок ряднини, що лежав на землі.

— Поталанило нам,— сказав він.— У нас і ліхтарик є. Зара’ поладнаємо.

— Ти повечеряти забув,— сказав Кейсі.

— Повечеряю, коли скінчу. Ну, Еле, з’їжджай з дороги та посвіти-но мені.

Він підійшов до «доджа» і заліз під машину. Ел ліг на живіт і спрямував промінь ліхтарика.

— Не світи мені в очі. Поклади його догори, отак.

Том застромив поршень у циліндр, обертаючи деталь. Мідний дріт трохи зачепив головку циліндра. Швидкий поштовх просунув його далі, за кільця.

— Пощастило, вільно йде, не застрягає. Гадаю, добре піде.

— Сподіваюся, дроти не заважатимуть кільцям,— сказав Ел.

— Ну, ось чому я забив їх в отвори. Не зіслизнуть. Мо’, розплавляться й охоплять, стінок не подряпають.

— Думаєш, подряпати можуть?

Том засміявся.

— Ісусе Христе, та ці стінки загартовані. Вони мастило хлищуть — як ховрашків виливають. Одною подряпинкою більше, одною менше — то таке.

Він надів на вал шатун і промацав, перевіряючи деталь знизу.

— Тре’ прокладок. Кейсі!

— Еге?

— Я зара’ цей підшипник підставлю. Візьміть кривошип і покрутіть, але потроху, коли скажу.— Він закручував шворні.— Давайте. Ні, поволі! — І коли кутовий вал прокрутився, Том надів на нього підшипник.— Прокладок забагато,— сказав Том.— Ану тримайте, Кейсі! — Він дістав болти, зняв з кожного прокладки і вставив шворні назад.— Ще раз, Кейсі! — Він помацав шатун.— Теліпається трохи. А якщо буде надто туго, то ні туди ні сюди. Спробую.— Він вийняв болти і зняв дві тонкі смужки обгортки.— Ану ще раз, Кейсі.

— З вигляду пристойно,— сказав Ел.

Том крикнув:

— Як там, Кейсі, туго?

— Та ні.

— Ну, думаю, все як слід. Молю Бога, щоб так було. Не можу заточити без струментів. З торцевим ключем простіше в сто разів.

— Та бос схибнеться,— сказав Ел,— як приїде до себе: хап ключа — а його й сліду не стало.

— Це вже його проблема,— відповів Том.— Ми ж не вкрали.— Він постукав по шплінту і загнув кінці.— Ну, по-моєму, отак краще. Слухайте, Кейсі, посвітіть мені, доки ми з Елом піддон приладнаємо.

Кейсі став навколішки й узяв ліхтарик.