Читати книгу - "Сестри крові"

з нами. Я знаю, звідки можна прокрастися до палацу. — Я завагалася, а потім вирішила не критися: — Але признайся. Вас послано вбити Хосе?

Анрієта щиро розсміялася:

— Що тобі наснилося? З якого це дива мали б ми убивати принца?

— Але ж він збирається короля скидати.

— Іспанці, яких ти бачила, збираються йому помагати. Вони його союзники, а не вороги. Він утік від них лише тому, щоб ним занадто не опікувалися, бо ж він жодної спідниці не омине. Але це одна компанія.

— А ти сюди як затесалася?

— Люба моя... я тобі сказала, що в мене є одна важлива місія? Так от — вона йде врозріз з місією іспанців, а особливо з місією Великого Інквізитора.

Я передихнула від такої навали новин. Каспер з Айзеком розкошували пивом і не звертали на нас уваги. Ульріх, коли висловлював свою підозру щодо вбивства принца, теж допускав, що може помилятися. Якою ж тоді є місія Анрієти?

— Хто ж тоді хоче вбити принца?

— З того, що мені вдалося розвідати, — ваш король. Він має свої плани на іспанський трон. Убивця вже в місті. Єдине, що облога заважає здійснити задумане.

— Але ти не знаєш, хто це?

— Ні. Поки Xoce був у гетьмана, а тепер гостює в Йогана, йому нічого не загрожує. Сестра крові не посміє туди прокрастися. Буде чекати, коли він повернеться до міста, щоб сісти на корабель.

— А що робить у місті Інквізитор?

Анрієта примружила око:

— Зозулько, а чи не забагато питань? Усьому свій час. Спочатку мушу побачитися з Йоганом. Тільки розкажи мені, хто цей велетень, якого ти називаєш Марком.

Я розповідала все, що знала. Вона похитала головою:

— Ти диви... я думала, що я не знати яка грішниця, а є ще й більші. Принаймні я не волочу за собою голови своїх жертв.

Ми закінчили вечерю, коли прийшов Марко зі своїм менструальним мечем, і всі разом рушили через козацький табір на Знесіння. Попереду йшли Анрієта з Марком. Айзек, якого весь час діймала втрата його бойових вил, нарешті угледів біля возу з сіном трійчаті вила й хутенько поцупив. Дорога нас вела поміж густо зарослих пагорбів та ярів, інколи через хащі, звужуючись настільки, що доводилося йти гусаком. Незабаром ми почули галас битви, а за кілька хвилин побачили, як гурми селян і татар штурмують палац. Вони нарешті знайшли спосіб, як захиститися від чорних пекучих бризок, які вилітали з тієї загадкової рури, про яку розповідав Франц: несли поперед себе широкі дерев’яні щити й прикривалися ними. Інші позаду несли драбини, але уся затія зазнала невдачі, бо лізти по драбині на стіну з тими щитами не вдавалося. Проте вони не втрачали завзяття і знову йшли на приступ, а татари за своїм звичаєм пускали в небо рої стріл, які спадали дощем на подвір’я палацу. Навіщо їм здався той палац, після того, як захопили замок? Несподівано ми почули жахливе ревіння, від якого в нас усіх мороз по шкірі пробіг. Брама палацу раптом відчинилася, а з неї вийшов... о Господи! Їм вдалося! — Голем! Великий глиняний чоловік з неоковирними рухами ступив просто в юрбу й почав розкидати всіх у різні боки, при цьому він дико ревів. Селяни хрестилися і пробували його лупити чим попало, татари пускали стріли так рясно, що небавом Голем уже нагадував велетенського дикобраза, хоча стріли йому не дошкуляли, він лише інколи змахував їх рукою, наче реп’яхи, і сунув далі, звільняючи собі дорогу. За ним із замку вискочило зо два десятка сміливців зі шпагами та шаблями. Я упізнала Йогана, Франца й Ульріха. Був з ними також молодик, який стрибав, наче блоха, зі своєю шпагою і, вочевидь, отримував від цієї битви неабияке задоволення.

— А ми чого стоїмо? — буркнув Марко й першим кинувся в атаку, а ми за ним.

Ближче до нас були татари. Вони не чекали такого стрімкого нападу з-за спини й у паніці почали відступати, а ми напирали й напирали. Айзек вправлявся своїми вилами так спритно, що можна було тільки дивуватися, де він навчився такої вправності. Каспер рубав обіруч мечем, роблячи при цьому дивовижні піруети, так що відсічені голови відлітали, наче качани капусти. Марко прорубав собі уже цілу вулицю і добряче вирвався вперед, я кинулася прикривати його з-за спини й саме вчасно, бо вже підкрадався до нього татарин зі списом. Анрієта весь той час, ховаючись у кущах, стріляла з пістоля, який мусила щоразу набивати порохом і кулею. Врешті татари кинулися тікати, за ними й селяни, Голем хапав брили, які раніше були скинуті захисниками палацу, і шпурляв їх услід втікачам, спричиняючи ще більшу паніку, брили котилися вниз, збиваючи з ніг і творячи цілі клубки безладних тіл. Все довкола було встелено трупами, поранених вони забрали з собою.

— Ех, і повеселилися ж ми! — тішився Франц.

— Як добре, що ви прийшли, — сказав Йоган. — Мусимо відзначити таку перемогу. Ходімо до палацу.

Я штурхнула його під бік і тихо запитала, киваючи на молодика:

— Це той іспанський принц?

— Так. Я його запросив до себе, почувши, що за ним полюють убивці.

— Ти від Франца довідався? Це не іспанці. Ось Анрієта, яка має до тебе справу, розповість. Вбивці у місті, і це найманці польського короля. Іспанці, які в козацькому таборі, його спільники.

— Мене ще цікавить Великий Інквізитор. Якого дідька він сюди припхався?

— Я знаю якого, — відповіла Анрієта. — Але це окрема розмова, яка вас, гадаю, дуже зацікавить.

На подвір’ї палацу було повно всього, що використовувалося для оборони, — металеві діжки зі смолою, під якими жеврів вогонь, гори каміння, колод, різного череп’я, тички з залізними гаками, якими спихали драбини зі стін. Сам палац не постраждав, хоча було вибито кілька шиб. Я озирнулася — Голем зостався стояти перед брамою, наче на варті. Ми увійшли до палацу, Йоган гукнув, щоб несли напої, і незабаром зароїлося від метких слуг. Анрієта з Каспером уже кокетувала цілком відверто, ось вони зайшли за велетенську штору, що закривала високе й широке вікно й тепер лише злегка хвилювала, а за кілька хвилин тихенько ушилися з палацу. Франц підморгнув мені:

— Цікава буде парочка.

— Якщо буде. Вона ж не знає, хто він.

— То просвіти.

— Навіщо? Я симпатизую більше Касперу, ніж їй.

— І це ти кажеш після всього