Читати книгу - "Карпатське танго"

вулиця для проведення карнавалу – сьогодні перетворився на багатомовний Вавилон. Його призначення – народити таку хвилю радості й енергії, що спонукала б весь світ знову заговорити мовою злагоди, що зайшла б у вуха невидимого Бога й змусила б Його почухати маківку в глибокій задумі: «А що, може, повернути їм усе-таки одну мову? Може, не будуть більше турбувати мене своїми вежами? Нехай живуть у мирі, сексі й радості?..»

Фієста-а-а!.. У нас дуже вигідні місця в середньому ряду. Пригортаю до себе Ізабель. Десь удома вона примудрилася застудитися й трохи покашлює. Каже, через купання під водоспадом. Відчуття свята наповнює нас молодою пристрастю. Ґільєрмо в рожевому блискучому циліндрі обіймає Кончіту. Відколи я бачив її востаннє, вона ще більше розквітла. Біла прозора сукня дає простір для лету чоловічої фантазії. Та сьогодні і чоловіча, і жіноча увага прикута до середини самбодрому. Чорношкірий товстун, якого обрали на роль короля Момо[16], піднімає вгору символічний ключ від міста й гучно оголошує старт святкової ходи шкіл самби.

Тисячі тіл звабливо й ритмічно вихиляють стегнами в пов’язках із пір’я неймовірних кольорів. Папуги ара сьогодні злетіли зі своїх верховіть. Той, хто високо літає, може дозволити собі виділятися. Віват, розмаю кольорів!

На велетенській платформі лякає всіх зубатою пащею гігантський крокодил – привіт з епохи динозаврів. Вистояв, вижив, пристосувався… Віват, сило!

Над ним, серед буйства тропічних квітів, невпинно вібрує крильцями колібрі – дивовижний невтомний згусток енергії… Віват, руху!

Сотні яскравих ягуарів сьогодні полюють у ритмі самби… Віват, щастя!

У центрі платформи танцюють красиві оголені жінки з велетенськими блискучими коронами. Їхні стрункі тіла бездоганні. Ні грама зайвого жиру, ні тіні печалі. Геть вік, геть турботи. Віват, красо!

Десь там, у далекому еталонному Парижі, манірно-вишуканий сигнал до кохання подаватиме мереживний пеньюар… Чи наганятимуть сексуального апетиту суперечливі парфуми, довгий погляд крізь дим папіроски… Пробудження тіла розпочнеться витягуванням душі через вуха – догідливою музикою настрою… розпалюванням хворобливої уяви віршами…

Тут це зайве. На землі Санта-Крус, благословенній Південним Хрестом, кольори, ритми й одежа від неба, води й землі. Вони несуть життя. Віват, природна гармоніє!

Віват, секс! Віват, неоціненний Божий подарунку! Ти сіль людського життя, причина радості, драми, трагедії! Ти цивілізація, мистецтво й війни… Усе живе просто спарюється. У сезони дощу, тепла чи надміру їжі. Йому не дано права керувати чуттєвою насолодою власного тіла. Лише для продовження роду. Віват, людино!

Десь там, у невідомих запилених трактатах і давніх сувоях Ватикану схована страшна правда післясмертних мук. А чи неправда? Чутки-страхи, закріплені холодом сніжних зим, довгими годинами сутінків і кривими тінями-примарами, породили в душах Старого світу сумніви, потрібну слухняність, фальшиву цнотливість одежі, думок і поведінки.

Віват, сонце! Віват, життя! Щасливі в незнанні ті, кого відділяє від бібліотек Ватикану Атлантика! Муки тропічної темряви недовгі. Це лише бажана прохолода. Нема коли дивитися у вікно в очікуванні світла чи тепла. Радощі життя, а не далекі загробні вже тут! Фієста-а-а!

Віват, жінко! Усміхнена, молода й відкрита для кохання! Ти, що ввібрала ритм африканських тамтамів, колір і смак місцевого шоколаду, відвагу й відречення білої жінки від середньовічної інквізиції й народилася тут новою Афродітою за подобою Землі-матері! Віват, маракуйє!

У жорстокому Середньовіччі впали жертвами безглуздих уявлень про красу тисячі безневинних красунь. Важку свинцеву пластину – на юні груди іспанок, щоб не росли, бо некрасиво… Тугий аж до непритомності корсет для фігури а-ля «пісковий годинник» – це гарно… Перетягнуті бинтами до повного каліцтва ноги-ратички китаянок – терпи, це красиво… І – ще до сьогодні – звіряче обрізання дівчаток-мусульманок. Це потрібно. Оргазм – гріх. Не треба тобі його в житті, як і клітора… Ти додаток до сильнішого, до чоловіка…

Тільки не тут! Тут оргазм уже й негайно! Усе, що є в Ріо, красиве, молоде, життєлюбне. Тут криється зародок нової гармонійної раси, що витягне світ із диму, фальші й воєн! Геть чернечий послух! Жаль, трагедію, усі-усі маски геть! Кохання обертає й тримає Землю… Віват, любове!

Захоплення починає вистрілювати стиснутою пружиною. Ми пританцьовуємо на трибунах і палко цілуємося з Ізабель. Неподалік туристи з Німеччини залишили на собі з одягу лише чудернацькі окуляри. У світлі різнокольорових прожекторів відбувається радісна зустріч первісних дикунських племен із блискучими інопланетянами. Кожен глядач усією душею ввібрав неземну красу голих струнких богів і богинь і вже поєднав своє «я» з ними. Не з манірними й зверхніми богами-вішалками фешен-подіумів, а ось із цими – з плоті, молодості й самби.

Я знову закоханий. У передранкових сутінках виціловую й гладжу вигини тіла дружини. Коли зупиняюся на животі, вона ніяковіє й легенько відштовхує мою руку:

– Тепер мені якось незручно перед тобою через те, що він не плаский.

– Ти колись казала, що неідеальних люди схильні любити більше, – шепочу над ніжним обличчям.

– Так… Але зі всіх правил є винятки. Не всі ж ділять ліжко з пластичним хірургом, – зітхає Ізабель.

– Так, колись ми це виправимо, не біда. Це дурниці. Думаю, це твій славетний перфекціонізм.

– А може, вплив красунь із карнавалу?..

– Може. Але ти знаєш, Ізабель… Може, це й дивно звучить, але саме завдяки цим красуням я зрозумів, що дуже, дуже сильно кохаю тебе. Сьогодні красу можна виліпити чужими руками – яку схочеш. Люди навколо стають схожими на прекрасні античні статуї. Милують око, але не чіпляють за душу. А от спільні спогади, емоції – це тільки наше. Тож ти зі своїм непласким животиком для мене найбільш бажана на цій планеті.

Очі Ізабель зблискують зрадливою сльозою. Вона обіймає мене й повільно цілує. Чогось згадую нашу студентську печеру кохання. Сила прибуває в мені… Добре, що пристрасть повернулася.

Увечері йдемо з дітьми до найбільшого в Латинській Америці океанаріуму «Аква-Ріо».

Тут хочемо заночувати. Матраци всередині скляного тунелю зайняті глухонімими дітьми: раз на місяць Національний інститут освіти глухих привозить сюди особливу малечу для ознайомлення зі світом і розвитку мови жестів. Нам іще пощастило з квитками.

– Які вони гарні, – з жалем у голосі говорить Марія. – І такі бідолашні…

– Хто, доню? – розглядаю скляне склепіння над собою.

– Оці глухонімі діти…

– З ними все буде гаразд, якщо їх не жаліти. Та й вони не знають, що чимось відрізняються від нас. Вони ніколи не чули мови, тож…

– Але вони ніколи не дізнаються, як багато важать для своїх тата, мами чи інших людей.

– Чому? Дивися, доню. – Ізабель складає пальцями сердечко, усміхається й показує його Домініку.

Син сміється, складає й собі