Читати книгу - "Шоколад"

яка все ще побоювалася його, запаковувала на кухні цукерки. Анук снідала. Перед нею на прилавку стояла жовта чашка з какао й половинка круасана. Жінки обдарували Анук солоденькими посмішками й гидливо покосували на Ру. Той відповів їм зухвалим поглядом.

– Сподіваюсь, я не завадила? – з вимуштруваною чемністю в голосі звернулася до мене Жолін, однак за її привітністю й чарівністю не було нічого, крім байдужості.

– Зовсім ні. Ми саме снідаємо. Дозвольте запропонувати вам шоколад?

– Ні, ні, що ви! Я ніколи не снідаю, – змовницький погляд у бік Анук, на який моя дочка, зайнята сніданком, і не подумала звернути увагу.

– Мені хотілося б поговорити з вами, – мовила Жолін. – Віч-на-віч.

– Можна, звичайно, і віч-на-віч, – відповіла я. – Але думаю, у цьому немає необхідності. Ви все можете сказати просто тут. Певна, Ру не стане заперечувати.

Ру посміхнувся, а Жолін одразу скисла.

– Бачите, це трохи делікатне питання.

– Тоді, мені здається, ви звернулися не за тією адресою. Вважаю, що делікатні питання більше в компетенції кюре Рейно…

– Ні, я бажала б поговорити саме з вами, – процідила крізь зуби Жолін.

– Он як? І про що ж? – чемно поцікавилася я.

– Це стосується вашої дочки. – Вона стримано посміхнулася. – Як вам відомо, я – її класний керівник.

– Так, я в курсі. – Я налила Ру ще одну чашку кавового шоколаду. – А в чому справа? Вона погано вчиться? Не розуміє якихось предметів?

Я чудово знаю, що навчання Анук дається легко. Вона читає запоєм із чотирьох з половиною років, а англійською розмовляє майже так само швидко, як і французькою, оскільки деякий час ми жили в Нью-Йорку.

– Ні, ні, – поспішила переконати мене Жолін. – Вона дуже розумна, кмітлива дівчинка. – Швидкий погляд у бік Анук, але моя дочка, як і раніше, занадто поглинена своїм сніданком. Гадаючи, що я не спостерігаю за нею, вона спритно прибрала з вітрини шоколадну мишку й запхнула її всередину свого круасана, щоб він смаком нагадував pain au chocolat.

– Отож, вона погано поводиться? – перебільшено стурбованим тоном уточнюю я. – Хуліганить? Грубіянить? Виявляє неслухняність?

– Ні, ні. Зрозуміло, ні. Нічого подібного.

– А що ж тоді?

Каро дивилася на мене з кислим виразом.

– Цього тижня кюре Рейно кілька разів приходив до школи, – повідомила вона. – Щоб поговорити з дітьми про Великдень, пояснити значення цього релігійного свята і так далі.

Я кивком дала зрозуміти, що уважно слухаю. Жолін співчутливо посміхнулася мені.

– Бачите, Анук… – Знову збентежений погляд у бік моєї дочки. – Не скажу, що це хуліганство, але вона ставить дуже дивні питання. – Вона скривила губи в несхвальній усмішці й повторила: – Дуже дивні.

– Ну, моя дочка завжди вирізнялася допитливим розумом, – безтурботно відповіла я. – Певна, ви й самі заохочуєте дух допитливості у ваших учнях. І потім, – пустотливо додала я, – не хочете ж ви сказати, що месьє Рейно настільки недосвідчений у деяких галузях, що не здатний відповісти на запитання дитини?

Дурнувато посміхаючись, Жолін запевнила мене у протилежному.

– Але своїми питаннями вона засмучує інших дітей, мадам, – строго сказала вона.

– Он як?

– Анук переконує їх, що Великдень насправді зовсім не християнське свято й що Господь наш… – Вона забарилася. – Що переказ про воскресіння Христа запозичено з більш прадавніх сказань про якогось бога врожаю. Про якесь божество родючості поганських часів. – Вона вичавила із себе крижаний смішок.

– Так… – Я провела рукою по кучериках дочки. – Вона в нас начитана дівчинка, правда, Анук?

– Я тільки запитала про Остару, – без тіні зніяковіння пояснила Анук. – Кюре Рейно каже, що на її честь свята давно вже не влаштовують, а я сказала, що ми влаштуємо.

Я затулила долонею рота, ховаючи посмішку.

– Думаю, він просто не зрозумів тебе, сонечко. Напевно, не варто мучити його питаннями, якщо вони його так засмучують.

– Вони засмучують дітей, мадам, – виправила мене Жолін.

– Зовсім ні, – заперечила Анук. – Жанно каже, що на свято ми повинні розвести багаття, запалити червоні й білі свічки й усяке таке. Жанно каже…

– Жанно говорить занадто багато, – перебила її Кароліна.

– Мабуть, увесь у маму, – помітила я.

Жолін удавала з себе ображену.

– Ви, я бачу, не надто стурбовані поведінкою дочки, – сказала вона, ледве притлумивши свою посмішку.

– Я не бачу жодних причин для занепокоєння, – незворушно відповідала я, знизуючи плечима. – Якщо я вас правильно зрозуміла, моя донька просто бере участь в обговореннях, що влаштовуються в класі.

– Існують теми, які не підлягають обговоренню, – розлютилась Каро, і я на мить під оболонкою вихованості побачила в ній її матір, владну й деспотичну. Я навіть перейнялася до неї симпатією за те, що вона виявила характер. – Деякі речі треба приймати на віру, і, якби ваша дитина виховувалася за законами моралі… – Вона збентежено прикусила язика. – Утім, я не збираюся читати вам лекцію про виховання дітей, – сухо закінчила вона.

– То й не читайте, – з посмішкою сказала я. – Мені не хотілося б сваритися з вами.

Обидві жінки дивилися на мене з виразом збентеження й ворожості.

– Ви певні, що не хочете випити шоколаду?

Каро сковзнула тужливим поглядом по полицях із праліне, трюфелями, мигдальним печивом, нугою, еклерами, вафлями в шоколаді, вишнями з лікером і зацукрованим мигдалем.

– Дивно, як у вашої дитини ще не згнили зуби, – додала вона.

Анук оголила в посмішці чудові здорові зуби. Їхня білість, мабуть, викликала в Каро ще більше роздратування.

– Ми марно витрачаємо час, – холодно повідомила вона Жолін.

Я промовчала, Ру придушив смішок. На кухні в Жозефіни грало радіо, і кілька секунд у залі чулося тільки резонуюче від плитки тринькання.

– Пішли, – скомандувала Каро своїй подрузі. Жолін розгублено тупцювала на місці. – Я сказала: пішли! – Невдоволено змахнувши рукою, Каро кинулася геть із шоколадні. Жолін задріботіла слідком.

– Не думайте, начебто я не знаю, яку гру ви ведете, – злісно кинула вона мені на прощання. Обидві жінки вийшли на вулицю, і, цокаючи підборами по бруківці, покрокували через площу до церкви.

Наступного ранку ми знайшли першу листівку. Зім’ята, вона лежала на тротуарі біля нашої крамниці. Жозефіна підібрала її, коли підмітала біля порога, і показала мені. Складений удвічі листок друкованого тексту, фотокопія на рожевому папері. Підпису немає, але стиль видає автора.

Заголовок:

ВЕЛИКДЕНЬ Й ПОВЕРНЕННЯ ДО ВІРИ

Я швидко пробігла очима текст. Зміст його першої половини був цілком передбачуваний. Велике свято й самоочищення, гріх, молитви й радість покаяння. Мою увагу привернув видрукуваний жирним шрифтом підзаголовок у другій частині листівки.

НОВІ ПОГАНИ: НАРУГА НАД ВЕЛИКИМ СВЯТОМ

Завжди знайдуться люди, які намагаються використовувати Наші Священні Традиції у Власних Інтересах. Індустрія вітальних листівок. Мережа супермаркетів.