Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

— То, може, поживеш із татусем? Може, з татком тобі буде краще?

— Може! — гримнула Наталія. — Може, і буде краще! Бо на тебе я вже дивитися не маю сил! Ти безнадійна, безнадійна до квадрату!

Мати раптом підвелася. Наталія помітила, що на одній нозі в неї була шкарпетка, а на іншій ні. Світло-рожева шовкова піжама була пожмакана й здавалася брудною. Мати ледь похитнулася.

«Може, вона щось пила?» — подумала Наталія.

— То я тобі скажу! — закричала мати й розплакалася. — Геть із цього дому! До татуся, бігом! — провела по обличчю мокрою від сліз долонею. На щоках з'явилися сірі смуги.

«Боже мій, вона ж брудна», — злякалася Наталія.

— Ну, чого чекаєш? — мати підштовхнула її до передпокою.

— Мамо, заспокойся. Ти що, збожеволіла?

Мати й справді здавалася шаленою. Наталія усвідомила, що це момент, коли відбувається щось незворотнє. Те, що вплине на все її подальше життя. Не могла повірити, що рідна мати проганяє її з дому!

— То й дуже добре! — сказала вона й високо підняла голову, ковтаючи сльози. — Ти ще про це пошкодуєш!

Побігла до кімнати і, вже не соромлячись сліз, повкидала до шкільного рюкзака всі підручники. Хвилину подумала, тоді витягла невелику валізку й зняла з вішалки кілька речей. Докинула якісь дрібнички, не забула про зарядку до телефона. Вийшла з кімнати й почула, що мати плаче. «То й нехай собі хлипає, — подумала. — Мабуть, уже шкодує, та немає ради, слово — не горобець». Наталія не зазирнула до матері. Зняла з вішалки куртку, одяглася й вийшла, старанно зачинивши за собою двері. Висіла з ліфту й набрала номер батька.

— Привіт, тату, — сказала. Їй хотілося, щоб голос звучав гордовито й незалежно, але це не зовсім їй вдалося. — Я можу в тебе трохи пожити?

Тиша в слухавці тривала.

— Не розумію, — озвався батько. — Щось трапилося? Що з матір'ю?

— Вона щойно прогнала мене з дому, — пояснила Наталія. — Можна мені приїхати?

— Але... я на роботі. І... це якесь непорозуміння. Ви посварилися чи що?

— Так, трохи. А тоді вона заявила, щоб я жила в тебе. То як? Даси мені адресу чи мені піти на Центральний вокзал? Там купа бомжів на лавках, я можу до них приєднатися.

— Наталко, не перебільшуй, не можна так.

— Не кажи мені «Наталко». Просто дай ключі.

Батько сказав, щоб вона приїхала до нього на роботу, вони поговорять і вирішать, що робити далі.

«Звісно, — подумала Наталія. — Отже, батько подумає, як позбутися проблеми, тобто мене». Намагалася не думати про те, як він її образив, але факти свідчили самі про себе. Батько не виявив співчуття до своєї маленької донечки. У батьковому голосі вчувалася не емпатія, а... от власне, що? Це явно не був голос людини, яка дізнається, що донька раптом залишилася без даху над головою. Швидше то був голос людини, яка довідується, що її літак затримується на сім годин. Або того, хто мусить відвідати в лікарні ненависного начальника. Або до кого приїжджають у гості далекі родичі. Так, останнього було в голосі найбільше. Це було відчуття дискомфорту.

Заходячи до великого офісного центру, Наталія раптом усвідомила, що ніколи не була в батька на роботі. Вона знала, де знаходиться його фірма, але раніше він ніколи не запрошував її до себе. «Не «раніше ніколи», а просто «ніколи», — подумки виправила себе Наталія. Ця телефонна розмова теж радше не була запрошенням, батько покірливо змирився з фактом, що в нього проблемна донька. Наталія хотіла пройти крізь турнікет, але метал тільки увіп'явся їй у стегно. «Мабуть, воно як у метро. Треба прикласти якусь карточку», — подумала вона.

— До кого? — голос з-за стійки належав огрядній брюнетці. Наталія подумки прикинула її індекс маси тіла як 30. Щонайменше.

— До фірми «Креа-Дизайн», — відповіла вона.

— Сьомий поверх, — гладуха натиснула на якусь кнопку, за мить щось запищало, і Наталія змогла пройти.

Великі літери «КРЕА-ДИЗАЙН», що тягнулися вздовж скляних дверей, не залишали сумнівів, куди прямувати. «Крутий офіс», — подумала Наталія. Усередині теж було непогано. Інтер'єр витриманий у сіро-білих тонах. Великі вікна давали багато світла. Це мало значення, бо на великій відкритій площі працювало чимало людей. Окремих кабінетів не було, усі сиділи разом. Це скидалося на великий шкільний клас. Наталія подумки посміхнулася, бо на столах, крім ноутбуків, лежали комп'ютерні роздруки й аркуші з малюнками, скрізь стояли чашки, склянки, тарілочки з недогризками яблук. Під одним зі столів Наталія з подивом помітила ковзани, під іншим — велику коробку з «Лего».

Батько, який вийшов до неї, помітив її погляд.

— Що ж, офіс для нас, наче дім, — пояснив він. — Тут вирує життя.

«А й справді, — подумала Наталія. — Дехто навіть геть дім з офісом переплутав».

— Вона тут? — запитала не замислюючись.

— Аліція? Ні, вона вдома.

— Удома?

— Так. Вона більше не працює.

— Ага. Зрозуміло, — і це справді було так. Роман шефа із секретаркою — це не дуже пристойно. А може, батькові просто подобалося, щоб його дружина не працювала. Цікаво, якщо Аліція йому набридне, він знову змінить її на молодшу модель?

Батько зачинив двері свого кабінету. Дорогою проминули молоду дівчину, яка вишкірилася до нього, мов гієна. Нова секретарка. «Ой, Аліції доведеться бути пильною», — подумала Наталія. Батько обернувся до неї. Раніше він виглядав, як звичайно, а тепер було видно, що йому невесело.

— Я дзвонив до мами, — сказав він.

— І що?

— Вона... ну, не знаю, мені здалося, наче вона щось пила. Чогось їй язик заплітався.

— Гадки не маю, тату. Алкоголем від неї не пахло.

— Принаймні вона сказала... що їй треба від тебе трохи перепочити. Що вона не дає собі ради із твоїм вихованням.

— Моїм вихованням? — обурилася Наталія. — Як вона могла таке сказати?! Вона із собою не дає ради! — вибухнула дівчина.

— Доню, мама опинилася, як тобі відомо, у складній ситуації...

— Не складній, а безнадійній! — Наталія знову стала на захист матері. Інстинктивно. — Ти покинув її саму, а вона тільки й мала, що тебе й дім.

— Хіба це має значення...

— Звісно, що має!

— Наталіє, прошу тебе, говори тихіше! Я ж на роботі! — вона помітила, що батькові на лобі