Читати книгу - "Сирітський потяг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я скажу тобі так: вийти заміж за Джима — це як зайти у воду такої самої температури, як повітря. Мені майже не довелося пристосовуватися до цієї зміни. Він був тихий, порядний, працелюбний чоловік, хороший чоловік. Ми були не з тих подружжів, які закінчують речення одне замість одного; я навіть не впевнена, чи знала, що було в нього на думці більшість часу. Але ми поштиво ставилися одне до одного. З добротою. Коли він ставав дратівливий, я трималася осторонь, а коли в мене бував, як він це називав, «поганий настрій» — іноді я могла за кілька днів сказати лише два слова — він давав мені спокій. Єдиною проблемою між нами було те, що йому хотілося дитини, а я не могла йому цього дати. Просто не могла. Я розповідала йому про свої почуття від початку, але, напевно, він сподівався, що я передумаю.
Вівіан підводиться з крісла і йде до високого вікна. Моллі вражає те, яка вона слабка, який вузький її силует. Вівіан знімає шовкові петлі з гачків з кожного боку рами, дозволяючи важким візерунчастим портьєрам закрити шибки.
— Цікаво, чи… — насмілюється обережно спитати Моллі. — Ви коли-небудь замислювалися над тим, що сталося з вашою донькою?
— Іноді я про це думаю.
— Можливо, вам вдасться її знайти. Це їй зараз… — Моллі подумки рахує — близько сімдесяти, так? Дуже ймовірно, що вона ще жива.
Поправляючи складки на портьєрах, Вівіан відповідає:
— Уже занадто пізно.
— Але ж… чому? — Це запитання звучить мов виклик.
Моллі затримує віддих, її серце гупає в грудях. Вона розуміє, що поводиться безцеремонно, навіть відверто грубо. Але, можливо, ще одного шансу запитати про це в неї не буде.
— Це було моє рішення. Я маю з ним жити.
— Ви потрапили у безвихідь.
Вівіан досі стоїть у тіні біля важких портьєр.
— Це не зовсім так. Я могла не віддавати дитини. Місіс Нілсен допомагала б. Правду кажучи, я була боягузка. Я була егоїстична й злякана.
— Ви щойно втратили чоловіка. Це можна зрозуміти.
— Справді? Я в цьому не впевнена. І тепер, знаючи, що Мейсі всі ці роки була жива…
— Ох, Вівіан, — зітхає Моллі.
Жінка хитає головою. Вона дивиться на годинник на каміні.
— Боже мій, тільки подивися — вже за північ! Напевно, ти змучена. Знайдімо тобі ліжко.
Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік
Моллі в каное, веслує проти течії. Від зусилля, з яким вона занурює весло у воду спочатку з одного боку, а тоді з другого, в неї болять плечі. У неї мокрі ноги; каное тоне, наповнюючись водою. Опустивши погляд, вона бачить свій зіпсований телефон, мокрий наплічник, у якому носить лептоп. Її червона сумка випадає з човна. Моллі дивиться, як та якусь мить колишеться на хвилях, а тоді поволі зникає в глибині. Вода шумить у її вухах, наче десь у віддаленому крані. Але чому цей шум здається таким далеким?
Вона розплющує очі. Блимає. Сонячно — як сонячно. Шум води… Вона крутить головою, й ось, у вікні видніється бухта. Піднімається приплив.
У будинку тихо. Вівіан, напевно, ще спить.
Годинник на кухні показує 8:00. Моллі ставить нагріватися воду на чай і обшукує шухляди. Знаходить необроблену вівсянку, суху журавлину, волоські горіхи й мед. Виконуючи вказівки на циліндричній банці, вона готує кашу (яка так відрізняється від тієї солодкої, в пакетиках, яку купує Діна), порізавши й додавши ягід і горіхів, трохи поливши медом. Вимикає вогонь під каструлею, споліскує чайничок, яким вони скористалися попереднього вечора, й миє чашки та блюдця. А тоді сідає в крісло-гойдалку біля столу й чекає на Вівіан.
Стоїть прегарний ранок, «хоч на листівку зі штату Мен», як Джек називає такі дні. Бухта виблискує, наче риб’яча луска. Вдалині, біля гавані, видніються кілька крихітних вітрильників.
Її телефон вібрує. Повідомлення від Джека. «Як справи?» Це мало не перші вихідні за багато місяців, на які вони не мають планів. Телефон вібрує знову. «Можна я зателефоную пізніше?»
«Багато домашньої роботи», — відповідає вона.
«Повчимося разом?»
«Може бути. Потім поговоримо».
«Коли?»
Вона змінює тему:
«Погода чудова».
«Ходімо в гори. Наплюй на роботу».
Летюча гора для Моллі одна з улюблених. Крутий узвіз заввишки сто п’ятдесят метрів уздовж соснової доріжки, панорамний вид на Сомс-Саунд, звивистий спуск, що закінчується в долині Ков, усипаний камінцями пляж, де можна поніжитися на великих пласких каменях, дивлячись на море, перш ніж повернутися до авта чи велосипеда по спеціальній дорозі, вистеленій хвоєю.
«Ок».
Вона надсилає повідомлення й відразу шкодує про це. Чорт.
За кілька секунд у неї дзвонить телефон.
— Hola, chica, — каже Джек. — Коли тебе забрати?
— Гм, можна я тобі пізніше зателефоную?
— Їдьмо зараз. Ралф із Діною поспішають до церкви, так? Я скучив за тобою, маленька. Та дурна сварка — чого ми посварилися? Я вже забув.
Моллі встає з крісла, підходить до плити й помішує вівсянку, хоч це й без потреби, кладе долоню на чайник. Літеплий. Прислухається до кроків, але в будинку тихо.
— Послухай, — говорить вона. — Я не знаю, як тобі про це сказати.
— Сказати мені про що? — питає він, а тоді: — Ой, чекай, ти що, кидаєш мене?
— Що? Ні. Нічого такого. Діна вигнала мене геть.
— Ти жартуєш.
— Ні.
— Вигнала тебе… коли?
— Учора ввечері.
— Учора ввечері? Тож… — Моллі майже чує, як крутяться коліщатка в його голові. — Де ти зараз?
Глибоко вдихаючи, вона відповідає:
— Я у Вівіан.
Тиша. Він поклав слухавку?
Моллі закусує губу.
— Джеку?
— Ти приїхала до Вівіан учора ввечері? Ти ночувала у Вівіан?
— Так, я…
— Чому ти мене не повідомила? — Його голос різкий і звинувачувальний.
— Не хотіла тебе обтяжувати.
— Не хотіла мене обтяжувати?
— Я лише маю на увазі, що занадто багато на тебе покладалася. І після тієї сварки…
— Тож ти подумала: «Обтяжу натомість дев’яносторічну жінку. Куди краще, ніж обтяжувати мого хлопця».
— Чесно кажучи, я була сама не своя, — відповідає Моллі. — Я не знала, що робила.
— І поїхала туди, так? Тебе хтось підвіз?
— Я сіла на екскурсійний автобус.
— О котрій це було?
— Десь о сьомій, — обманює вона.
— Десь о
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сирітський потяг», після закриття браузера.