Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

яке, він помітив, залишилося в такому ж мальовничому, розтріпаному й кучерявому безладі, незважаючи на завзяте розчісування.

— Питання, Ґеральте. Печатка, якою було закрито пляшку… Твій приятель ще її має?

Відьмак замислився. Печатка була не в Любистка, а в нього, до того ж при собі. Але досвід підказував, що чародіям не можна говорити забагато.

— Гммм… Мабуть, що так. — Схоже, пауза, яку він зробив, ввела чародійку в оману. — Так, мабуть, має. А що? Ця печатка важлива?

— Дивне запитання, — сказала вона різко, — як для відьмака, фахівця з надприродних потвор. Того, хто має знати, що така печатка важлива настільки, щоб до неї не торкатися. І не дозволяти торкатися приятелю.

Він стис зуби. Удар був точним.

— Що ж. — Йеннефер змінила тон на значно лагідніший. — Немає людей, які б не помилялися, і, як бачу, відьмаків, які б не помилялися, теж немає. Кожен може помилитися. Ну, ми можемо вирушати. Де твій товариш?

— Тут, у Рінді. У домі такого собі Еррділя. Ельфа.

Вона глянула уважно.

— У Еррділя? — повторила, кривлячи губи у посмішці. — Я знаю, де це. Думаю, там десь і його кузен Хіреадан?

— Вірно. А що…

— Нічого, — перебила вона, підняла руки й заплющила очі. Медальйон на шиї відьмака запульсував і шарпнув ланцюжок.

На вологій стіні лазні висвітився яскравий контур, що нагадував двері, в обрамленні яких клубочилося, фосфоризуючи, молочне ніщо.

Відьмак тихо вилаявся. Він не любив магічних порталів, як і подорожей ними.

— Ми маємо… — Він відкашлявся. — Тут недалеко…

— Я не можу ходити вулицями цього міста, — відрізала вона. — Тут мені не раді, можуть образити, закидати камінням або й чимось гіршим. Кілька осіб тут добряче псують мою репутацію, вважаючи, що мине це їм безкарно. Не бійся, мої портали безпечні.

Ґеральт був свідком, як колись через безпечний портал пролетіла половина того, хто крізь нього проходив. Другої половини так і не знайшли. Знав також кілька випадків, коли хтось у портал заходив і про нього більше ніхто й ніколи не чув.

Чародійка вчергове поправила волосся, причепила до пояса вишитий перлинами капшук. Капшук здавався замалим, щоб умістити щось більше, ніж жменю мідяків і губну помаду, але Ґеральт знав, що то не звичайний капшук.

— Обійми мене. Міцніше, я не порцелянова. Уперед!

Медальйон завібрував, щось блиснуло, і Ґеральт раптом опинився серед чорного ніщо, у пронизливому холоді. Він нічого не бачив, не чув і не відчував. Холод був єдиним, що реєстрували його відчуття. Він хотів вилаятися, але не зумів.

V

— Уже майже година, як вона туди зайшла. — Хіреадан перевернув клепсидру, що стояла на столі. — Я починаю непокоїтися. Невже з горлом Любистка все настільки погано? Не думаєш, що є сенс зазирнути до них нагору?

— Вона чітко вказала, щоб цього не робили. — Ґеральт насилу, кривлячись, допив кубок трав’яного напою. Він цінував і любив осідлих ельфів за інтелігентність, спокійну завбачливість і специфічне почуття гумору, але їхніх смаків до їжі й напоїв не розумів і не поділяв. — Я не маю наміру їй перешкоджати, Хіреадане. Магія вимагає часу. Хай триває і добу, аби Любисток одужав.

— Що ж, слушно.

Із сусіднього приміщення чувся стукіт молотків. Еррділь, як виявилося, мешкав у порожньому трактирі, який він купив і мав намір відновити й утримувати разом із дружиною, тихою і неговіркою ельфійкою. Рицар Вратімір, який після разом проведеної у кордегардії ночі пристав до компанії, сам запропонував свою допомогу в ремонтних роботах. Разом із подружжям він узявся оновлювати панелі — одразу після того, як минуло сум’яття, викликане раптовою й ефектною появою відьмака і Йеннефер, які вискочили зі стіни у сяйві порталу.

— Щиро кажучи, — почав Хіреадан, — я й не сподівався, що вийде так легко. Йеннефер не з тих, хто спонтанно надасть допомогу. Клопоти ближніх не дуже її турбують і не тривожать сон. Коротше, я не чув, щоб вона хоч колись комусь допомогла задарма. Цікаво, який вона має інтерес, допомагаючи тобі й Любистку.

— Ти не перебільшуєш? — усміхнувся відьмак. — Вона не справила на мене аж такого поганого враження. Зверхність, зрозуміло, демонструвати вона любить, але у порівнянні з іншими чародіями, з усією їх наглючою бандою, вона — ходяча чарівність і доброзичливість.

Хіреадан посміхнувся.

— Звучить на кшталт того, що скорпіон — красивіший за павука, — сказав він, — бо має такий чудовий хвостик. Дивися, Ґеральте. Ти не перший, хто так її оцінює, не знаючи, що привабливість вона перетворила на зброю. Зброю, якою вона користується аж занадто вміло й без сумнівів. Що, звичайно, не суперечить тому факту, що вона вродлива жінка, яка привертає увагу. Ти ж це не заперечуватимеш, вірно?

Ґеральт швидко глянув на ельфа. Уже вдруге йому здалося, що він помічає на його обличчі сліди рум’янцю. Це здивувало не менше, ніж слова Хіреадана. Чистокровні ельфи рідко захоплювалися людськими жінками. Навіть красунями. Йеннефер же, по-своєму приваблива, красунею не була.

Смаки смаками, але й насправді мало хто описував чародійок як красунь. Усі вони походили з тих суспільних прошарків, у яких єдиним призначенням дочок було заміжжя. Хто б там намислив прирікати доньку на роки копіткого навчання і на тортури соматичними змінами, якщо можна було видати її заміж і мати з того зиск? Хто б хотів у родині чародійку? Незважаючи на повагу, якою втішалися маги, родина чародійки не мала б з неї жодної користі, бо, доки дівчина закінчувала навчання, її зв’язки з родиною уривалися — важливим залишалося тільки професійне братерство. Тому чародійками ставали виключно доньки з нульовими шансами знайти чоловіка.

На противагу жрицям та друїдкам, які неохоче брали потворних чи скалічених дівчаток, чародії приймали кожну, хто виявляв необхідні нахили. Якщо ж дитина проходила крізь сито перших років навчання, наставала черга магії, яка випрямляла й вирівнювала ноги, виправляла погано зрощені кістки, латала заячі губи, усувала шрами, родимі плями та віспини. Молода чародійка ставала привабливою, бо того вимагав престиж її професії. Результатом були псевдогарні жінки зі злими, холодними очима погануль, бридуль, не здатних забути про свою бридкість, приховану за магічною маскою, до того ж не заради щастя, а виключно заради престижу професії.

Ні, Ґеральт не розумів Хіреадана. Очі його, очі відьмака, реєстрували забагато подробиць.

— Ні, Хіреадане, — відповів він. — Я не заперечу. Дякую тобі за застереження. Але тут ідеться виключно про Любистка. Він постраждав при мені, за моєї присутності. Я не зумів його врятувати, не зміг йому допомогти. Якби я знав, що це його