Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

вилікує, то сів би голим задом і на скорпіона.

— Саме цього ти мусиш остерігатися найбільше, — загадково усміхнувся ельф. — Бо Йеннефер про це знає і таке знання полюбляє використовувати. Не довіряй їй, Ґеральте. Вона небезпечна.

Відьмак не відповів.

Нагорі скрипнули двері. Йеннефер стояла біля сходів, зіпершись на балюстраду галерейки.

— Відьмаче, можеш зайти на хвилину?

— Звичайно.

Чародійка сперлася спиною об двері однієї з небагатьох більш-менш умебльованих кімнат, де розмістили стражденного трубадура. Відьмак підійшов, мовчки придивився. побачив, що її ліве плеч трохи вище за праве. Ніс трохи довгуватий. Губи трохи завузькі. Підборіддя трохи замале. Брови трохи несиметричні. Очі…

Він бачив забагато деталей. Зовсім непотрібних.

— Що з Любистком?

— Ти сумніваєшся у моїх уміннях?

Він розглядав далі. Фігура в неї була як у двадцятирічної, хоча про справжній її вік він намагався не думати. Рухалася із природною, невимушеною грацією. Ні, неможливо було здогадатися, якою вона була раніше, що в ній виправили. Він припинив про це думати, це не мало жодного сенсу.

— Твій талановитий друг буде здоровим, — сказала вона. — Його вокальні здібності відновляться.

— Я вдячний, Йеннефер.

Вона посміхнулася.

— У тебе буде нагода це довести.

— Можна до нього зазирнути?

Вона мовчала хвильку, дивлячись на нього з дивною усмішкою і барабанячи пальцями по одвірку.

— Авжеж. Увійди.

Медальйон на шиї відьмака почав різко, ритмічно смикатися.

У центральній точці підлоги лежала й молочно світилася скляна куля розміром з кавун. Куля фіксувала середину зірки з дев’ятьма променями: та була чітко виписана й торкалася кінчиками кутів і стін кімнатки. У зірку червоною фарбою було вмальовано пентаграму. Кінці пентаграми були позначені чорними свічками; ті стирчали у підсвічниках дивної форми. Чорні свічки горіли також біля узголів’я ліжка, на якому лежав укритий овечими шкурами Любисток. Поет дихав спокійно, уже не хрипів, не гарчав, з обличчя його зникла гримаса болю, тепер її змінила щаслива усмішка ідіота.

— Спить, — сказала Йеннефер. — І снить.

Ґеральт придивився до узорів, накреслених на підлозі. Прихована в них магія відчувалася, але він знав, що то була магія спляча, нерозбуджена. Була наче подих лева, який дрімав, але в ній відчувався і прихований левиний рик.

— Що це, Йеннефер?

— Пастка.

— На кого?

— Зараз на тебе. — Чародійка повернула ключ у замку, стиснула його у долоні. Ключ зник.

— Виходить, мене упіймано, — сказав відьмак холодно. — Що тепер? Будеш замірятися на мою цноту?

— Не лести собі. — Йеннефер усілася на край ліжка.

Любисток, усе ще по-дурному усміхаючись, тихенько застогнав. Безсумнівно, це був стогін насолоди.

— Що тобі треба, Йеннефер? Якщо це гра, то правил я не знаю.

— Я вже казала тобі, — почала вона, — що завжди отримую те, чого прагну. Так уже воно склалося, що я захотіла щось, що має Любисток. Заберу це в нього, і ми розійдемося. Не бійся, не заподію йому жодної шкоди…

— Чудасія, яку ти розставила на підлозі, — перебив він, — служить для викликання демонів. Там, де викликають демонів, завжди комусь завдають шкоди. Я цього не дозволю.

— …волосина з його голови не впаде, — продовжувала чародійка, не звертаючи уваги на його слова. — Голосок він матиме ще більш чудовий і залишиться задоволеним, майже щасливим. Усі ми будемо щасливими. І розійдемося без жалю, але й без образ.

— Так, Віргініє, — застогнав Любисток, не розплющуючи очей. — Чудові твої перси, делікатніші, за лебединий пух… Віргініє…

— Розум йому відняло? Марить?

— Снить, — посміхнулася Йеннефер. — Його бажання виконуються уві сні. Я прозондувала його мозок до самого дна. Було там небагато. Трохи свинств, кілька марень, багато поезії. Менше з тим. Печатка, якою була закрита пляшка із джином, Ґеральте. Знаю, що вона не в трубадура, а в тебе. Прошу її віддати.

— Для чого тобі та печатка?

— Ну як тобі відповісти на те запитання? — Чародійка грайливо посміхнулася. — Може, спробуємо так: хрін там тобі є до того діло, відьмаче. Задовольняє тебе така відповідь?

— Ні, — посміхнувся і він, і також паскудно. — Не задовольняє. Але не переймайся з цього приводу, Йеннефер. Мене нелегко задовольнити. До цього часу вдавалося це виключно непересічним особам.

— Шкода. Тож ти залишишся незадоволеним. Твоя проблема. Печатку, прошу. Не корч гримас, які не пасують до твого типу вроди й масті. Якщо ти не зрозумів, то знай, що це, власне, й розпочалося віддячення, яке ти мені винен. Печатка є першим внеском за голос співака.

— Як бачу, ти розбила ціну на багато внесків, — сказав він холодно. — Добре. Я міг на це очікувати — і очікував. Але нехай це буде чесний торг, Йеннефер. Я купив твою допомогу. І я заплачу.

Вона скривила вуста у посмішці, але фіалкові очі залишилися примруженими й холодними.

— Щодо цього, відьмаче, можеш не сумніватися.

— Я, — повторив він. — Але не Любисток. Я забираю його звідси в безпечне місце. Зробивши це, я повернуся і заплачу другий внесок — і внески подальші. Бо раз ідеться про перший…

Він устромив руку в секретну кишеньку на поясі, витягнув латунну печатку зі знаком зірки й зламаного хреста.

— Прошу, візьми. Не як внесок. Прийми від відьмака як доказ удячності за те, що хоч і з розрахунком, але ти поставилася до нього доброзичливіше, ніж це зробили б більшість із твоїх побратимів. Прийми це як доказ доброї волі, яким я повинен переконати тебе, що, подбавши про здоров’я приятеля, я повернуся сюди, щоб сплатити. Я не помітив скорпіона серед квітів, Йеннефер. Тож я готовий розплатитися за свою неувагу.

— Красива промова. — Чародійка склала руки на грудях. — Зворушлива й патетична. Шкода, що марна. Любисток мені потрібен і залишиться тут.

— Він уже був одного разу близько від того, що ти хочеш сюди притягнути. — Ґеральт вказав на узори на підлозі. — Коли ти закінчиш цей витвір і притягнеш сюди джина, незважаючи на твої обіцянки, Любисток напевно постраждає, може, навіть сильніше, ніж у минулі рази. Бо ж ідеться про створіння з пляшки, вірно? Ти маєш намір заволодіти ним, змусити, щоб воно тобі служило? Не відповідай, я знаю, хрін там мені є до того діло. Роби, що хочеш, стягни сюди хоч і з десяток демонів. Але без Любистка. Якщо наразиш Любистка на небезпеку, це вже не буде чесний торг, Йеннефер, і ти не маєш права вимагати таку плату. Я не дозволю… — перервав себе.

— Цікаво було, коли ти відчуєш, — захихотіла чародійка.

Ґеральт напружив м’язи, усю свою волю, стискаючи до болю щелепи. Не допомогло. Він був наче паралізований, наче кам’яна статуя, наче вбитий у землю стовп. Не міг ворухнути навіть пальцем у чоботі.

— Я знала, що