Читати книгу - "Подорож на край ночі"

дверей. Цю процедуру спостерігав контролер, одягнений, як і наші, в мундир «полоненого балканського вояка».

Нарешті, втомлений, я виходив, скінчивши своє ходіння в народ, і знову проминав невичерпний подвійний ряд краси у вестибюлі танталових мук, ішов і кілька разів вертався, й щоразу витав у мріях та повнився жадань.

Я дійшов таких злиднів, що вже й не наважувався сягнути рукою до кишені й подивитися, скільки в мене грошей насправді. «Хоч би Лола не вибралась кудись, — думав я. — А втім, чи захоче вона мене бачити? Чи позичу я в неї для початку бодай півсотні або сотню доларів?..» Я вагався, відчував, що не маю тієї сміливосте, яку мав би, добре поївши та виспавшись. А якщо у цій першій спробі мені пощастить роздобути гроші, я одразу подамся шукати Робінзона — як бодай трохи наберуся сили. О, Робінзон не такий, то зовсім інша людина! Йому принаймні не бракує рішучосте! То справжній сміливець! Він напевне знає всілякі хитрощі й махінації, які можуть придатися в Америці! Він, мабуть, знає секрет, як набути певности і спокою, що їх так мені бракувало…

Якщо він, як я уявляв собі, теж приплив на галері й ходив цим берегом набагато раніше за мене, то тепер, мабуть, уже доскочив неабиякого успіху в Америці! Його б не збентежила байдужа метушня цього дивного тутешнього люду. Я, як подумати, теж, певне, міг би знайти собі роботу в якійсь конторі, всюди видніли їхні яскраві оголошення… Але на саму думку, що треба зайти в один з тих будинків, у мене хололо серце, я аж тремтів зі страху. З мене досить готелю, тієї несвітської величезної могили, де люди поховані живцем.

Можливо, на тих, що вже звикли, це нагромадження матерії і торговельних осередків, установ, де не злічити шибок, не справляє такого враження, як на мене? Може, ті застиглі в повітрі зливи навівають їм почуття безпеки, тоді як для мене це тільки жаска система примусу з цеглин, коридорів, замків і віконечок, гігантська невблаганна архітектурна мука.

Філософувати — це лише по-іншому виявляти страх, доходити полохливих оманливих ілюзій.

Коли в кишені лишилося всього три долари, я став дивитись, як вони тріпотять у моїй руці при світлі реклам на Тайм-сквер, цьому дивовижному маленькому майдані, де світляні реклами буяють понад головами люду, що вибирає до якого кінотеатру податися. Я шукав недорогого ресторану й натрапив на одну з тих громадських раціоналізованих їдалень, де обслугу зменшено до мінімуму, а ритуал споживання їжі спрощено до точної міри природної потреби.

Спочатку вам дають тацю і ви стаєте в чергу. Чекаєте. Симпатичні сусідки, чекаючи, як і я, обіду, навіть словом не озиваються до мене. Цікаво, що сталося б, майнула в мене думка, якби я собі дозволив звернутися до однієї з тих штучок із гарненьким кокетливим носиком? «Мадмуазель, — сказав би я їй, — я багатий, страшенно багатий, тож скажіть, чого вам хочеться сьогодні на вечерю…»

Тоді, безперечно, мов після втручання божественної волі, все, що тепер видається таким складним, одразу спростилося б… Усе б змінилося, і світ, доти такий ворожий, миттю підкотився б тобі до ніг нещирим м'яким і покірним клубочком. Миттю щезла б виснажлива звичка марити про тих, хто досяг успіху, мріяти про багатство і щастя, бо за них можна було б ухопитися рукою. Життя знедолених — лише безмежне зречення серед нескінченних марень, і вони, власне, ні про що й не здогадуються, бо зректися можна тільки того, чим володієш. Я дізнався про це на власній шкурі, бо після хапання за мрії та подальшої відмови від них моя свідомість, розшматована вітрами, зазнала непоправного удару і вкрилася тисячами розколин.

Я не зважувався почати найневиннішої розмови з молоденькими дівчатами, що стояли поряд зі мною в ресторанній черзі. Я мовчки й розважливо тримав свою тацю, і коли настала моя черга пройти перед фаянсовими тарелями з кров'янкою і квасолею, взяв усе, що мені пропонували, їдальня була така чистенька і так яскраво освітлена, що, стоячи на мозаїчній підлозі, я почувавсь як муха в молоці.

Подавальниці, схожі на медсестер, тримали позаду локшину, рис і компот, у кожної свій продукт. Я взяв собі те, що роздавали найпривабливіші. На жаль, вони не всміхалися клієнтам. Коли тебе обслужили, слід тихо сісти й поступитися місцем наступному в черзі. Йдучи тією операційною залою, кожен обережно, аби не перекинути таці, переступав ногами. їдальня становила разючий контраст із готелем «Лаф Келвін» і моєю чорною комірчиною з золотими смугами.

Та якщо нас, клієнтів, так щедро освітлюють, якщо на хвилину виривають із ночі, до якої ми, голодранці, вже звикли, то, мабуть, із певним наміром. Я відчув недовіру. Яка дивина — після довгих днів пітьми зненацька опинитись під потоками світла. Яскраві відблиски зродили в моїй хворій голові ще одну маленьку маячню. Що ж, таки правда, засліпити мене неважко.

За малесеньким столиком з полірованою кам'яною стільницею я ніяк не міг заховати ноги, що стирчали, здається, на всі боки. Я б волів, щоб ті ноги на якийсь час узагалі кудись зникли, бо через скло нас спостерігала черга, утворившись уже й на вулиці. Люди чекали, поки ми поїмо, щоб посідати потім за наші столики. Тож, певне, саме щоб нагнати їм апетит, нас так дбайливо затопили яскравим світлом, ми стали мов живою рекламою. На моїх суничках у тістечку відбивалося стільки полисків, що я не смів проковтнути їх.

Так, від американської комерції не втечеш.

Попри сліпуче сяєво софітів і те, що доводилося силувати себе їсти, я спромагався стежити за роботою гарненької офіціантки, що ходила неподалік, я не хотів пропустити жодного з її милих рухів.

Коли вона підступила й до мене і поміняла мій прибор, я добре роздививсь, які незвичайні в неї очі: їхні зовнішні кутики були набагато гостріші, ніж у наших жінок, і задиралися вгору. Повіки теж легенько вигиналися до брів з боку кожної скроні. Ці риси свідчили, зрештою, про жорстокість, але саме ту, яка потрібна, про жорстокість, яку можна голубити, відчуваючи її підступну гіркоту, що, як і в райнських вин, мимоволі п'янить тебе і виповнює втіхою.

Офіціантка стояла поруч, і я став легенько кивати їй і підморгувати, неначе давній знайомий. Вона, холодна, глянула на мене, мов на яку тварину, а все ж я помітив і цікавість. «Ось, — сказав я собі, — перша американка, змушена подивитися на мене».

Дожувавши блискотливе тістечко, я мав підвестись і звільнити місце. Але замість податися прямо і пройти вільною дорогою