Читати книгу - "Пора грибної печалі"

164
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 96
Перейти на сторінку:
ждете? Підписуйтесь!

— Перепрошую красно, — Петро пробував догідливо усміхнутись. — Перепрошую ще раз, але майже ви помилилися… неправильно мені нарахували…

— Чого, чого? — скинув сердито очі касир.

— Ой, лиш не сердіться, — запобігливо приклав руку до серця Петро. — Не хотів вас засмутити, але… але я ще в житті за раз не отримував стілько грошей…

— А-а-а, — вдоволено розпливлося обличчя касира. — За чесну роботу ми платимо з легкої руки, — і з майстерністю фокусника почав відлічувати геть розгубленому Петрові банкноти…

Коли до правди, Граб не те що за один раз не отримував стільки грошей, він загалом у житті ще й в руках не тримав такої суми. Увечері в гуртожитку ще і ще перелічував гроші, розглядав їх навпроти світла, для чогось записував на папірці номери. Він ще мало усвідомлював теперішнє становище, але було ясно одне: зникла невпевненість, він твердо починає ставати на ноги, розпрямлювати плечі. Ніяк не міг збагнути, кому кланятись за неспогадане щастя, яке осяйнуло його життя. І коли вже загасили світло, він підійшов до вікна і в напливі безмежної вдячності раптом почав тихо молитися. Весь збентежений, у щемній радості, він молився долі, молився людям, щиро благав доброту, аби ніколи не покидала серця і душі ближніх.

Сиві мерці під дощем

Уже котрий день він тяжко брів через сухі, гарячі й безголосі сніги. Від того, що під ногами м’яко й німо стелилася біла пустеля, невмолимо мучила жага. Андрій пробував зачерити жменями сніг, ковтнути, але він не танув, і в роті дерло й сушило, як від розпеченого піску. Врешті на горизонті спливла гора. Окутана білою югою, вона була схожа на продовгувату, запашну хлібину, щойно вийняту із домашньої печі. Андрій підійшов ближче і помітив: вся гора обставлена сотнями маленьких віконець, засклених товстими льодами. Серед сліпучо-яскравої днини крихітні шибки променили ніжно-голубе сяйво. Із кожного віконця на Андрія пильно дивилися незнайомі лиця й зацікавлено стежили за ходою. Гора була схожа на свіжу хлібину, має сотні очей і сотні облич… Знеможений, спраглий, Андрій з неймовірною потугою підняв голову. На вершечку гори, як це бувало у недільне надвечір’я в селі, сиділи рядочком двоє його дідів, тітка Марія, сестра Магдалина, сусідка Варвара і плели із трави розкішні килими. Родичі були геть усенькі сиві-сиві, а трава — зелена-зелена.

«Звідкіля вони тут узялися? — думав Андрій. — Адже і дідів, і тітку, і сестру, і сусідку давно уже схоронили…»

Йому було вкрай незручно про це запитувати, але озватися принагідно до родичів таки мусив:

— Де ви добули серед цієї мертвої зими стільки трави зеленої? — запитав сивих мерців.

— Он подивися в долину, — показав пальцем в далечінь дід Стефан.

Андрій оглянувся і побачив батька — теж був сивий-сивий. Але ж він пам’ятав, що коли у полі біля трактора знайшли мертвого батька і привезли додому, волосся в нього було чорне-чорне. Пригадується, ще й мати голосила: «Ще жодна сивина тебе не знайшла, а вже мусиш вінчатися із сирою землицею!..»

— Ви, няньку, що тут робите? — повів обережно Андрій.

Батько загадково усміхнувся і показав на козуб — тримав його у руках.

— Хіба не видиш, сію живий дощ, — мовив тихо.

Андрій притьмом глянув у козуб і вперше побачив краплини живого дощу. Округлі, як горошини, блискучі, мерехтливі дощини дихали і світилися радістю, як очі весняних птахів. Батько черпнув долонею насіння живого дощу і рвійно метнув від себе в долину мертвих і безголосих снігів. Біла пустеля вмить зітхнула, льоди зм’якли, і в їх слідах зримо почали рости трави. Вони тут же, шовково розмовляючи, знімалися із місця і зеленими юрбами рушали на вершину гори до сивих мерців. Ті терпеливо перебирали їх пучками пальців і вправно вплітали у велетенські килими.

— Ми жили чесно, — розповідав неспіхом дід Стефан, ні на хвильку не одриваючись від роботи. — Тому й заслужили собі подібне заняття. А трава — вічна. Вона не вмирає… Одна відшелестить й пожухне, а вже у корені дозріває інша. І так безкінечно… І в цій круговерті ми невмирущі, бо щодень, щогодини живемо сподіваннями на нові і нові трави…

— Я знаю, ви жили чесно, — сказав Андрій. — Ну, а ті, хто зло творив…

— Вони там, — кивнув дід вниз, на схили гори, де безнадією томилися, замуровані у крихітні віконечка, людські обличчя.

Андрій ще запитував про щось, намагався дізнатися, а як же йому жити, аби заслужити вічне сподівання, але родичі мовчали… Турботливо плели собі, а батько сіяв живий дощ… І чомусь те насіння, схоже на радісні очі весняних птахів, уже падало не на мертві сніги, а на голови сивих мерців. Кілька крапель бризнуло на обличчя Андрія, і він відчув: дощини лагідно-теплі і на смак солоні, як людські сльози.

«Невже живий дощ — це сльози людські, і ви їх розсіваєте, няньку?» — хотів запитати у батька Волосянич, але тут же прокинувся…

Одразу схопився із ліжка, сів і втомлено видихнув із себе страх. Розімняв долонями обличчя, — воно було вологе від сліз.

— Чого я плакав? — спитав уголос себе. — Ніби й причини на те не було…

Підійшов до вікна, обзирнув вулицю… Щойно світало, і передсонцевий схід неба дихав холодком молодої осені. Андрій включив електроплитку і поставив чайник. Уже другий місяць він мешкав у квартирі Івана. Брата, як йому і було обіцяно, так би мовити, за старанну службу місцеві керівники рекомендували на роботу в область. А коли точніше — нарешті здихалися болячки. Невістка невимовно раділа, але Івана нове призначення, хоч і знав, що рано чи пізно це станеться, сильно ранило.

— Чого ти бідкаєшся? — заспокоював Андрій. — Тепер маєш більші можливості. Та й квартиру пристойну в області дають. Навіть через це варто плюнути на все.

— Тобі, Андрюхо, багато чого незрозуміло, — мовив з гіркотою Іван. — Це моя перша в житті велика поразка. І просто не відаю, як переживу її. А до тих тепер і поготів не доберешся. Вони зуміли підібрати на моє місце людину, яка зробить все, аби місцеві шахраї почували себе безпечно.

Коли братова сім’я вже повантажилась на машину, Андрій відкликав Івана і запитав:

— Скажи мені по правді, чого ти так охоче дав мені матеріали по справі Зеленяка? Я, приміром, не задумувався, але ти не міг не знати, що діяв у якійсь мірі протизаконно…

— Знав, прекрасно знав, — згодився Іван. — Але зробив це навмисне, з кількох міркувань: бачилося мені, ліпшої нагоди не трапиться для твого прозріння. По-друге, хотів, аби знали, що такі справи, як би їх не морозили, я в архів не здаю…

1 ... 62 63 64 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пора грибної печалі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пора грибної печалі"