Читати книгу - "Суча дочка"

народ прощав, віруючи невірним, добровільно віддаючи себе на поталу новітнім іудам, можливо, найстрашнішим за всю історію, яких уже вкотре народжував для себе сам.

Ще мітинги не затихли, а голова колгоспу викликав Олену в контору. Він довго не бачив її, з того самого дня, коли, помертвіла від почутого, покинула його кабінет Петра Семеновича вразило змарніле обличчя, потухлі очі, в яких не відбивалося жодне почуття. Байдуже глянула на нього, сіла віддалік на стілець, втупилась кудись у стіну.

— На роботу виходь, — сказав нарочито грубо. — Напишеш на ті місяці, що прогуляла, заяву за власний рахунок, і все. На ось ручку і папір, — поклав на край столу аркуш паперу і ручку, — сідай, пиши.

Олена мовчки підійшла, мовчки сіла за стіл, мовчки написала і так же мовчки підвелася.

— Щоб завтра мені була на роботі.

На ці слова вона глянула йому уважно в очі, так глянула, що Петро Семенович засовався на стільці.

— Ну, чого ти? Іди вже й менше тиняйся по тих мітингах, а то ще в політику попхаєшся, мало тобі… — і замовк, бо Олена посміхнулася. Посміхнулася презирливо, самим лише ротом, який більше скривився, ніж видобув посмішку.

То була не її весна. В Олени більше не було весен, і вона сумно дивилася, як оновлюється земля, бо весна в природі — ще не весна у душі. Жила мовби осторонь від життя. Читала людям їхні долі по долонях та по картах, інколи відкривала Степанидин Планетник, але у свою долю не заглядала — їй було однаково, що принесе завтрашній день, наступний рік. Тільки останніх днів серпня чекала. В один із таких днів надягла своє найкрасивіше плаття, босоніжки й пішла на шлях, за село. У місті найняла машину. До батьків не заїжджала, навіть сіла на заднє сидіння, щоб у селі ніхто її не впізнав, і закрила обличчя величезним букетом червоних троянд.

Приїхала у невеличке сусіднє село, розпитала, де кладовище. Зайшла за огорожу і спинилася. Віддалік побачила чорний мармуровий пам’ятник і несміливо ступила до нього. З пам’ятника до неї усміхалися до болю рідні очі. Здалеку вони здалися Олені не викарбуваними у камені, а живими, і вона аж спинилася, щоб довше не розвіювати те враження. Потім пройшла ще кілька кроків, зняла взуття і босими ногами стала на покошену траву.

— Здрастуй, — зупинилася біля могили, на якій росли кущик барвінку і півонії. — Здрастуй, коханий. Я приїхала до тебе на побачення, адже сьогодні день закоханих Олени й Віктора, наш із тобою день, — в одній руці тримала вазу з водою, в іншій — квіти. — Такі? Пізнав? Казав, мені даруватимеш, а виходить — навпаки. — Голос її надломився, вона опустилася на коліна й обняла руками нагрітий на сонці мармур. Приглушене ридання раз у раз виривалося з грудей, гарячі сльози капали на камінь, і сонце відразу випивало їх, немов хотіло відчути на смак таке кохання.

Вона плакала і говорила. Дорікала і знову плакала, аж поки не стомилася й не затихла. Віддалік нетерпляче засигналила машина. Олена чула, але у неї не вистачало сили підвестися. Підвестися й піти звідси. їй хотілося прожити безодню відпущених днів без коханого отут, поруч із ним.

— Я знову приїду до тебе, — нарешті підвелася. — Я приїду в цей день, Вітя, бо я люблю тебе. Ти знаєш це? Ти знаєш.

Того дня до матері Віктора Сергійовича зайшла сусідка і переповіла новину:

— Кажуть, якась жінка на кладовище приїжджала до твого Віті. Улянчин Степан траву косив — на власні очі бачив. Казав — може, невістка твоя? Так плакала, так побивалася… А троянди привезла, що він таких вік не бачив.

— Невістка? — здвигнула плечима сива, передчасно постаріла жінка. — Невістка не приїде: у неї кожен місяць новий чоловік — унучка приїжджає, розказує. То, може, та? — запитала сама себе. — А кому ж іще сюди забиватися? — і на її очі навернулися сльози. — Припекло душечку, видно, як оце й мою.

Наступного року в той самий день Олена знову приїхала на кладовище, у тому самому платті й босоніжках. У руках у неї був такий же розкішний букет троянд, а в очах — та ж сама мука. Тихе «здрастуй» промовила з такою ніжністю, мовби обізвалася не до портрета на мармурі, а до нього живого.

Бачитимуть Олену в тому селі і ще через рік, і ще… Звикнуть і не дивуватимуться.

Іван готувався до випускних екзаменів. Непосидючий, він більше ходив до друзів то по книжку, то по білети, ніж насправді щось учив. Олена спочатку умовляла його серйозно поставитися до свого майбутнього, та коли хлопець і вухом не повів на умовляння, почала сваритися. Однак він більше відмовчувався і продовжував робити своє, але одного разу, коли мати пригрозила, що візьметься за лозину, крикнув:

— Що ти від мене хочеш — щоб я в інститут пішов? Для чого — аби потім усе життя, як ти, не знімати гумових чобіт чи дітям у школі соплі витирати? Жити в отаких злиднях, як оце ми живемо? Мамо, що толку з твоєї освіти, що хорошого ти бачила в оцьому колгоспі? Люди без усякої освіти у сто разів краще живуть!

Олена спершу була розгубилася, потім подивилася на сина:

— Жити красиво всі хочуть, та не всі можуть.

— Отож, мамо, — губи хлопця насмішкувато скривилися. — Ти й не можеш. Гибієш на роботі з ранку до вечора, тепер ось і мене хочеш впрягти у якусь лямку, щоб тяг до кінця свого життя й не бачив нічого путнього. А я не хочу, — промовив твердо. — Я хочу жити інакше.

Олена вражено дивилася на хлопця, який так відверто зневажав те, чим жив до цього часу. Немов захищаючись, промовила:

— Однак треба трудитися, а щоб трудитися — потрібно мати хоча б якусь професію. А коли ти байдикуєш сьогодні, то куди ти підеш завтра?

— Туди, де люди гроші заробляють, — у голосі Івана звучала самовпевненість.

Мати сумно посміхнулася:

— Гроші заробляють по-всякому, синок, особливо — великі. Без таких грошей краще обійтися.

— У тебе без усього можна обійтися! — несподівано юнак зірвався на крик. — Без магнітофона, нормального телевізора, без людських штанів! Тоді навіщо ти нас понароджувала — ти ж могла й без нас обійтися? Чи не могла — у тебе не виходило? — відверте презирство було не тільки у словах, а й у всьому обличчі, яке в цю хвилину було так схоже на Любине.

— Могла б, ти правий, — голос в Олени затремтів, та вона намагалася з усієї сили стримати