Читати книгу - "Нетопир"

людей впливає те, що вони читають і дивляться. Наприклад, якось у нас крутили фільм «Дев’ять з половиною тижнів». Відразу ж ціла купа клієнтів забажали, щоб ми повзали довкола них голими, а вони сиділи в кріслі й спостерігали.

— Лайно, а не фільм, — зауважив Харрі. — Кажи далі.

— Ну, схопив він мене за шию, натиснув великими пальцями на горло. Ні, не боляче. Але я зірвала перуку й сказала, що мені ця гра не подобається. Він отямився й сказав, що все гаразд. Не знає, що на нього напало. Мовляв, це нічого не означає.

— Ти повірила?

Сандра знизала плечима:

— Ти не розумієш, як сильно залежність впливає на ставлення до людей, — і допила віскі.

— Справді? — Харрі скоса скептично подивився на непочату пляшку коли.

Маккормак нервово тарабанив пальцями. Хоча вентилятор працював на повну потужність, Харрі спітнів. Товста сусідка Отто Рехтнаґеля розповіла багато. Здається, аж занадто багато. Але, на жаль, нічого корисного. У її неприємному товаристві навіть Юну було важко виявляти свою незмінну дружелюбність.

— Fat ass, — посміхнувся він, коли Водкінс запитав, яке враження вона на нього справила.

— Що-небудь з’ясували про дівчину з Сентенніад-парку?

— Не те щоб дуже, — відповів Леб’є. — Але, як стало відомо, слухняною дівчинкою вона не була, балувалася пігулками і нещодавно влаштувалася на роботу в один зі стрип-клубів на Кінґз-Крос. Її вбили дорогою додому. Двоє свідків бачили, як вона заходила до парку.

— Все?

— Поки що так, сер.

— Харрі, — Маккормак витер чоло від поту. — Яка в тебе версія?

— Остання, — вголос кинув Водкінс.

— Ну, — почав Харрі. — У нас немає доказів того, що Ендрю дійсно розмовляв з кимось, хто в день убивства Інґер Холтер бачив Еванса Вайта в Німбіні. Стало відомо, що Вайт не просто цікавиться блондинками — у нього це переросло в щось зовсім інше. Можливо, варто дізнатися більше про його взаємини з матір’ю. Постійної роботи чи місця проживання в нього ніколи не було, тому відстежити його пересування вельми складно. Цілком імовірно, що в нього був таємний роман з Отто Рехтнаґелем і він усюди їздив за ним, зупинявся в готелях і знаходив там своїх жертв. Але поки що це тільки припущення.

— Може, маніяк — Отто Рехтнаґель, — зауважив Водкінс. — А Рехтнаґеля з Кенсинґтоном убив хтось інший, хто жодним боком не торкається тих убивств.

— Сентенніал-парк, — нагадав Леб’є. — Орудував наш маніяк. Закладаюсь на все що завгодно. Хоч і не багато чого маю, щоб закладатися.

— Леб’є має рацію, — сказав Харрі. — Він досі живий і на волі.

— Добре, — підсумував Маккормак. — Я помітив, що наш друг Ховлі почав використовувати у своїх теоріях слова на зразок «можливо» і «цілком імовірно», — це розумно. Дикою впевненістю ми нічого не доб’ємося. До того ж усім тепер зрозуміло, що ми маємо справу з розумним противником. І дуже самовпевненим. Він приготував для нас потрібні відповіді, подав убивцю на блюдечку і гадає, що ми тепер заспокоїмося. Що справу розкрито, раз винні мертві. Вбиваючи Кенсинґтона, він розумів, що ми, зрозуміло, постараємося зам’яти справу, — дуже розумно. — Сказавши це, Маккормак поглянув на Харрі. — Замнемо справу і почепимо на неї замок, мов на комору. Він упевнений, що тепер йому ніщо не загрожує. Це дає нам перевагу. Упевнені люди часто необережні. Час діяти. У нас іще один підозрюваний, і ми не маємо права на ще одну помилку. Але якщо метушитися, можна злякати вбивцю. Треба набратися терпіння, почекати, доки рибка підпливе ближче, і тільки тоді кидати гарпун.

Він поглянув на підлеглих. Ті схвально закивали.

— А це означає, що наші дії мають бути оборонними, спокійними і системними, — закінчив Маккормак.

— Не погоджуюсь, — озвався Харрі. Всі обернулися до нього. — Рибу можна зловити й в інший спосіб: за допомогою волосіні, гачка і наживки, на яку вона може клюнути.

Вітер гнав хмари пилу по рінистій доріжці й далі, через кам’яну церковну огорожу до невеликого гурту людей. Харрі примружився, щоб цей пил не запорошив очі. А вітер шарпав присутніх за рукави та поли одягу, і здалека здавалося, що над могилою Ендрю Кенсинґтона затіяли танок.

— Чортів вітер, неначе в пекло квапиться! — пошепки лаявся Водкінс, не звертаючи уваги на пастора, який поруч читав молитву.

Харрі стояв, думав над словами Водкінса і сподівався, що той помиляється. Звичайно, невідомо, куди і звідки дув цей нестерпний, дошкульний вітер, але якщо йому було доручено забрати з собою душу Ендрю, то дорікнути йому в легковажному підході до справи не зміг би ніхто. Він перегортав сторінки Псалтиря, шарпав присипаний землею зелений брезент, зривав капелюхи і псував зачіски.

Харрі не чув пастора. Примружившись, він дивився на людей, що стояли навпроти. Ніби язики полум’я, розвівалося волосся Бірґіти. Вона зустрілася з ним порожнім поглядом, у якому нічого не відбивалося. Поруч на стільці з ковінькою в руках сиділа сива стара, що тремтіла всім тілом. Її шкіра вже прижовкла від старості, та навіть поважні літа не змогли приховати характерне для англійок обличчя, схоже на коняче. Бешкетник-вітер збив набакир її капелюшок. Харрі здогадався, що ця стара — прийомна мати Ендрю. Коли вони виходили з церкви, Харрі висловив їй своє співчуття, але навряд щоб вона його почула — у відповідь вона кивнула й пробурмотіла щось невиразне. Позаду старої стояла, тримаючи за руки двох дівчаток, маленька непримітна чорношкіра жінка.

Пастор кинув на могилу жменю землі. Зовсім як у лютеран. Харрі знав, що Ендрю належав до англіканської церкви, яка за кількістю прихожан ділила тут перше місце з католицькою. Але Харрі, який у своєму житті всього двічі побував на похороні, не помітив жодної різниці в обрядах. Усе як у Норвегії. Навіть погода. Коли ховали маму, над Західним кладовищем в Осло вітер гнав важкі свинцеві хмари. На щастя, дощ тоді так і не пішов. Коли ховали Ронні, кажуть, було сонце. Але того дня Харрі з хворою головою лежав у лікарні. Як і зараз, більшість тих, хто прийшли того дня на похорон, були поліцейськими. Може, вони навіть співали наприкінці той самий псалом: «Nearer, my God, to Thee!»[89]

Люди почали розходитися. Деяких чекали машини. Харрі пішов слідом за Бірґітою. Коли він порівнявся з нею, вона зупинилася.

— У тебе нездоровий вигляд, — сказала вона, не підводячи на нього очей.

— Ти не знаєш, який у мене вигляд, коли я хворий, — відповів Харрі.

— Тобто коли ти хворий, вигляд у тебе не хворий? — запитала Бірґіта. — Але я просто кажу, що в тебе такий вигляд, ніби ти хворий. Ти хворий?