Читати книгу - "Нетопир"

class="p1">Порив вітру ляснув Харрі по обличчю його ж краваткою.

— Можливо. Трохи, — сказав Харрі. — Не зовсім. Ти так нагадуєш медузу, коли твоє волосся розвівається і потрапляє мені в обличчя. — Харрі вийняв з рота руду волосину.

Бірґіта посміхнулася.

— Подякуй, що я не jelly box-fish.[90]

— Jelly що?

— Jelly box-fish, — повторила Бірґіта. — Медуза, яка водиться коло берегів Австралії. Набагато гірша за звичайну жалку медузу.

— Jelly box fish? — Харрі почув позаду знайомий голос і обернувся. Це був Тувумба.

— How are you? — привітався з ним Харрі і пояснив, що на порівняння з медузою його навело волосся Бірґіти, яке лізло йому в обличчя.

— Ну, якби це була jelly box-fish, у тебе на обличчі з’явилися б червоні плями і ти б кричав мов недорізаний, — зауважив на те Тувумба. — За кілька секунд ти б упав, отрута паралізувала б твої легені, ти б почав задихатися і, якби тобі хто-небудь не допоміг, помер би якнайжахливішою смертю.

Харрі замахав руками:

— Дякую, Тувумбо, але на сьогодні годі про смерть.

Тувумба кивнув. Сьогодні на ньому був чорний шовковий смокінг з краваткою-метеликом. Остання деталь здивувала Харрі, і Тувумба це помітив.

— Це єдина подоба костюма, що в мене є. До того ж я успадкував це від нього, — він кивнув у бік могили й додав: — Не сьогодні, звичайно, а десь рік тому. Ендрю сказав, ніби костюм став йому замалий. Нісенітниця, звичайно. Він би ніколи не зізнався, але зрозуміло, що костюм він свого часу купив для банкету після чемпіонату Австралії. Він сподівався, що на мені цей смокінг побачить те, чого не побачив на ньому.

Вони йшли рінистою доріжкою, а повз них повільно котилися автомобілі.

— Можна спитати тебе про щось особисте, Тувумбо?

— Гадаю, так.

— Куди, по-твоєму, потрапить Ендрю?

— Тобто?

— Його душа. Як ти гадаєш: вгору чи вниз?

Тувумба враз набрав серйозного вигляду:

— Я проста людина, Харрі. І не вельми добре знаюся на цих справах — щодо душ і всього такого. Та мені дещо відомо про Ендрю Кенсинґгона. І якщо там, угорі, щось є і туди потрапляють гарні душі, то його душа теж має там опинитися. — Тувумба посміхнувся. — Але якщо є щось унизу, то він вважав за краще б опинитися там. Він терпіти не міг нудьги.

Вони тихенько посміялися.

— Але якщо вже питання особисте, Харрі, то дозволь мені дати на нього особисту відповідь. Гадаю, в чомусь наші з Ендрю предки мали рацію. У них був дуже здоровий погляд на смерть. Звичайно, багато племен вірили в життя після смерті. Деякі — в реінкарнацію, в те, що душа щоразу переселяється в нове тіло. Деякі — в те, що вона блукає безтілесним духом. Якісь племена вважали, що душі мертвих перетворюються на зірки на небозводі тощо. Але всі вони вірили, що рано чи пізно, після всіх цих стадій, людина вмирає по-справжньому, остаточно і безповоротно. І тоді — все. Людина перетворюється на купу каміння і більше не існує. Не знаю чому, але ця думка мені подобається. Вічність — принадна перспектива, як ти гадаєш?

— Гадаю, що Ендрю залишив тобі не тільки свій смокінг, чи не так? — відповів Харрі.

Тувумба розсміявся.

— Це так помітно?

— His master’s voice,[91] — сказав Харрі. — Хлопцеві треба було йти в священики.

Вони наблизилися до маленького запиленого автомобіля, який, очевидно, належав Тувумбі.

— Послухай, Тувумбо, — раптом сказав Харрі. — Можливо, ті, хто знав Ендрю, допоможуть мені. Пояснять, що він мав на думці. Чому він зробив те, що зробив… — Харрі випростався, і їхні погляди зустрілися. — Я думаю, що Ендрю вбили.

— Bullshit![92] — різко сказав Тувумба. — Ти не думаєш, ти знаєш напевно! Всі, хто був знайомий з Ендрю, знають, що він ніколи добровільно не йшов зі свята. А з усіх свят найбільшим для нього було життя. Що б воно з ним не робило, я не бачив більшого за нього життєлюба. Якби в нього було бажання піти, він би зробив це раніше, дякувати Богу, можливостей — і приводів — було більш ніж достатньо.

— Отже, ти згоден зі мною, — сказав Харрі.

— На цей номер можеш телефонувати мені практично у будь-який час. — Тувумба черкнув щось на сірниковій коробці і простягнув її Харрі. — Мобільний.

Сказав і поїхав у своєму пошарпаному деренчливому білому «Хольдені», залишивши їх удвох, — Тувумбі треба було на північ. Харрі вирішив пошукати, хто б підвіз їх з Бірґітою до міста, та більшість його колег уже роз’їхалися. Нараз перед ними зупинився надзвичайно вишуканий старий «Б’юїк», водій опустив скло і висунув з вікна бурякового кольору лице з прикметним носом, що нагадував картоплину-переросток і був навіть червоніший за всю його фізіономію.

— Вам до міста, молодь? — запитав «ніс» і запросив їх у машину.

Коли пасажири розмістилися на широкому задньому сидінні, «ніс» відрекомендувався:

— Моє ім’я Джим Коннолі. А це моя дружина Клаудія.

З переднього сидіння до них обернулося маленьке темне обличчя з променистою посмішкою. Клаудія чимось скидалася на індіанку і була така маленька на зріст, що її голова ледь-ледь виглядала з-за спинки.

Джим подивився на Харрі й Бірґіту в дзеркало:

— Друзі Ендрю? Колеги?

Він обережно повернув з рінистої доріжки. Харрі розповів йому про себе й Бірґіту.

— Зрозуміло. Отже, ви з Норвегії та Швеції. Далеченько. Еге ж, тут майже всі здалеку. Наприклад, ось Клаудія — з Венесуели, де живуть усім вам відомі «міс». Скільки у вас там «Міс Всесвіт», га, Клаудіє? З тобою разом. Хе-хе-хе, — він розсміявся, і його очі загубилися в зморшках коло перенісся.

Клаудія сміялася разом з ним.

— Я сам австралієць, — вів далі Джим. — Мій прапрапрадід приїхав сюди з Ірландії. Він був злодієм і вбивцею. Хе-хе-хе. Знаєте, раніше тутешні не надто полюбляли зізнаватися, що їх предками були каторжани, хоча минуло вже двісті з гаком років. Але я завжди цим пишався. Адже саме каторжники — звісно разом з матросами й солдатами — заснували цю країну. And a fine country it is![93] Ми звемо її «the lucky country».[94] Так, так, часи змінюються. Тепер, кажуть, стало гарним тоном уміти простежити свою генеалогію до каторжників. Хе-хе-хе. Жах що сталося з Ендрю, еге ж?

Джим не замовкав ні на мить. Харрі з Бірґітою ледве встигали докинути кілька слів, як він починав знову. І чим швидше він говорив, тим повільніше їхав. Як Девід Боуї на старому плеєрі Харрі. У дитинстві Харрі дістав від батька в подарунок касетний плеєр на батареях, який грав тим повільніше,