Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

кінці підліткового віку, у ті бурхливі роки, коли їй якраз слід було б здобути самостійність. Тоді Лісбет Саландер була на роздоріжжі, по суті пустивши життя на самоплив, і її майбутнє цілком могло вилитися ще в одну серію журнальних записів про наркотики, алкоголь і поміщення до різних лікарень. Але з того часу, як їй сповнилося двадцять і вона почала працювати в «Мілтон сек’юриті», Лісбет Саландер значно порозумнішала і — як сама вважала — розібралася в своєму житті.

Їй більше не доводилося догоджати кому-небудь, хто замовляв їй у барі три кухлі пива, і поява вдома п’яниці, що ледве знав її на ім’я, нітрохи не робила її дорослішою у власних очах. В останній рік у неї був один-єдиний постійний сексуальний партнер, і вона навряд чи відповідала запису в журналі про неї як про людину, яка з сімнадцяти років живе безладним статевим життям.

Крім цього, нерідко вона кохалася з ким-небудь із збірної компанії друзів, до якої вона взагалі-то не належала, але де її визнавали, позаяк вона знала Сіллу Нурен. Лісбет Саландер зустрілася з Сіллою в дев’ятнадцять років, коли на настійну вимогу Хольгера Пальмґрена намагалася отримати потрібні для атестата оцінки в школі для дорослих. У Сілли було синьо-червоне волосся з окремими чорними пасмами, чорні шкіряні брюки, кільце в носі і стільки ж заклепок на поясі, як у самої Лісбет. На першому уроці вони з підозрою витріщалися одна на одну.

З якоїсь не зовсім зрозумілої для Лісбет причини вони почали спілкуватися. Дружити з Лісбет було далеко не просто, особливо в ті роки, але Сілла ігнорувала її мовчання і тягала з собою по барах. Через неї Лісбет стала членом групи «Персти диявола», яка спершу об’єднувала чотирьох дівчат з передмістя, що любили хард-рок, а десятьма роками пізніше перетворилася на більшу компанію, яка по вівторках зустрічалася в кафе «Вітряк», щоб полихословити про хлопців, обговорити фемінізм, пентаграми, музику і політиків і вволю відтягтися пивом середньої міцності. Вони цілком виправдували свою назву.

До кістяка цієї компанії Саландер не входила і в розмовах брала участь зрідка, але її приймали такою, яка вона є, — вона могла з’являтися у будь-який час і цілий вечір мовчки цмулити пиво. Вони також запрошували її в гості на дні народження, різдвяний глінтвейн і таке інше; щоправда, вона найчастіше не приходила.

За ті п’ять років, що вона спілкувалася з «Перстами диявола», дівчата змінилися. Колір їхнього волосся став менш визивним, а одяг частіше походив з універмагу «Н&М», ніж із секонд-хенду. Вони вчилися або працювали, а одна дівчина стала мамою. Лісбет здавалося, що тільки вона нітрішки не змінилася, і можна було подумати, що вона топчеться на одному місці.

Проте вона як і раніше мала насолоду від зустрічей. Якщо Лісбет десь і відчувала належність до колективу, так це в компанії «Перстів диявола», а також серед хлопців, що становили коло знайомих дівочої групи.

«Персти диявола» її б вислухали і навіть стали б їй допомагати. Але вони гадки не мали про те, що Лісбет Саландер за рішенням суду є юридично неповноцінною, а їй не хотілося, щоб вони теж почали дивитися на неї криво.

А значить, довелося зробити висновок, що і це не варіант.

В адресній книжці Лісбет не значилося нікого з колишніх однокласників. У неї не було практично ніякого кола знайомств, груп підтримки або контактів у сфері політики. То до кого ж їй було звертатися, щоб розповісти про свої проблеми з адвокатом Нільсом Б’юрманом?

Одна людина, мабуть-таки, була. Вона довго і ретельно зважувала можливість довіритися Драґану Арманському; зайти до нього і пояснити свою ситуацію. Він говорив, що коли їй буде потрібна допомога, вона повинна, не роздумуючи, звергатися до нього. Лісбет не сумнівалася, що він говорив це серйозно.

Арманський теж одного разу її лапав, але по-доброму, без злого наміру і не намагаючись її підкорити… Проте просити його про допомогу їй було незручно. Він був її начальником, і вона стане його боржником. Лісбет Саландер поміркувала про те, як змінилося б її життя, якби Арманський був її опікуном замість Б’юрмана. Раптом вона посміхнулася. Думка була зовсім не осоружною, правда, Арманський, мабуть, узявся б за доручення з такою відповідальністю, що задушив би її своїм піклуванням.

«Гм… а це, можливо, і варіант…» — невпевнено відзначила вона.

Хоча Лісбет чудово знала, для чого існує жіночий кризовий центр, їй ніколи і на думку не спадало звертатися туди самій. В її очах жіночі кризові центри призначалися для жертв, а до таких вона себе ніколи не зараховувала. Отже, залишалося зробити те, чого їй раніше робити не доводилося, — взяти рішення в свої руки і розібратися зі своїми проблемами самій.

І це точно був варіант.

Адвокатові Нільсу Б’юрману це нічого доброго не віщувало.

Розділ 13

Четвер, 20 лютого — п'ятниця, 7 березня

Останнього тижня лютого Лісбет Саландер сама собі дала першочергове особливе завдання: адвокат Нільс Б’юрман, 1950 року народження. Вона працювала приблизно по шістнадцять годин на добу, вивчаючи особисті обставини ретельніше, ніж будь-коли. Вона задіяла всі доступні архіви та офіційні документи, дослідила все його найближче оточення, ознайомилася з його фінансовим становищем і детально вивчила кар’єру й конкретні справи.

Результат виявився убивчим.

Він був юристом, членом Колегії адвокатів і автором напрочуд багатослівної і надзвичайно нудної дисертації з торгового права. Він мав бездоганну репутацію. Адвокат Б’юрман жодного разу не проколовся. Один-єдиний раз на нього заявляли до Колегії адвокатів — десять років тому його звинувачували в посередництві під час нелегальної купівлі квартири, але йому вдалося довести свою невинність, і справу було закрито. З фінансовим становищем усе було гаразд; адвокат Б’юрман був людина грошовита, його статок обчислювався щонайменше десятьма мільйонами. Податків він вносив більше, ніж треба було, був членом «Ґрінпісу» і «Міжнародної амністії», а також жертвував гроші до Фонду допомоги хворим на серцеві і легеневі захворювання. У ЗМІ він фігурував рідко, але кілька разів підписував офіційні відозви на підтримку політичних в’язнів країн третього світу. Він жив у п’ятикімнатній квартирі на Уппландсґатан, неподалік від площі Уденплан, і був секретарем свого житлового кооперативу. Був розлучений і бездітний.

Лісбет Саландер приділила пильну увагу його колишній дружині Єлені. Та була родом з Польщі, але все життя прожила в Швеції. Працювала в реабілітаційному центрі і, схоже, вдало повторно вийшла заміж за Б’юрманового колегу. Зачепитися нема за що. Шлюб з Б’юрманом тривав чотирнадцять років, і розлучення пройшло безконфліктно.

Адвокат Б’юрман регулярно працював