Читати книгу - "Історія Лізі"

На лінії мовчанка. Потім обережне запитання:

— Даруйте? Це Ліза Лендон? Місіс Скот Лен…

— Послухай-но мене, сучий ти сину. Мене переслідує один тип. Я думаю, він небезпечний. Учора він погрожував, що зробить мені боляче.

— Місіс Лендон…

— Зробить боляче в тих місцях, до яких я не дозволяла доторкатися хлопцям на танцях у середній школі. Здається, саме так він висловився. А сьогодні ввечері…

— Місіс Лендон, я не…

— А сьогодні ввечері він убив кота, вкинув його в мою поштову скриньку і підсунув листа у двері, а в тому листі був телефонний номер, цей номер, тож не кажіть мені, ніби ви не знаєте, про що я кажу, бо ви знаєте!

За цим словом Лізі вдарила по пачці сигарет боком долоні. Ударила по ній, як по бадмінтонному воланові. Пачка полетіла через кімнату, висипавши на підлогу сигарети «Салем лайтс» у своєму польоті. Лізі дихала натужно й швидко, але при цьому широко розкривала рот. Вона не хотіла, щоб Вудбоді це почув і витлумачив її лють як страх.

Вудбоді нічого не відповів. Лізі дала йому час на роздуми. Але він і далі мовчав, і тоді вона запитала:

— Ви там? Вам ліпше не кидати слухавку.

Вона знала, що відповідає їй той самий чоловік, але рівний лекторський голос кудись пропав. Той, хто до неї тепер озвався, здавався молодшим і, в якомусь розумінні, старшим.

— Зачекайте на лінії, місіс Лендон, поки я перейду у свій кабінет.

— Де ваша дружина не зможе вас чути, так ви хотіли мені сказати?

— Залишайтеся на зв’язку, будь ласка.

— Ліпше не затягуйте цю розмову, професоре Вудлайно, бо я…

Почулося клацання, потім — мовчанка. Лізі подумала, що їй було б ліпше скористатися радіотелефоном на кухні; їй хотілося походити по кімнаті, можливо, підібрати одну зі своїх сигарет і припалити її від газового пальника. Та, може, воно так і ліпше. Так вона не зможе розвіяти бодай крихту від свого гніву. Вона хоче залишатися в такому напруженні, щоб їй аж боліло.

Минуло десять секунд. Двадцять. Тридцять. Вона вже готувалася покласти слухавку, коли на лінії ще раз клацнуло, і Цар Інкунків знову озвався до неї своїм новим молодо-старим голосом. Цей голос набув тепер якогось дивного, схожого на гикавку тремтіння. «Це калатає його серце», — подумала вона. То була її власна думка, але, можливо, вона виникла з підказки Скота. Його серце калатає так нестямно, що я чую його удари. Я хотіла налякати його? Я його налякала. Але чому тоді його серцебиття лякає й мене?

І справді, її раптом опанував страх. Вона мала таке відчуття, ніби жовта нитка то вплітається в червону ковдру її люті, то висмикується звідти.

— Місіс Лендон, того чоловіка звуть Дулей? Джеймс або Джим Дулей? Високий і кощавий, з ледь відчутним гірським акцентом? Як у Західній Вір…

— Я не знаю, як його звуть. Він назвав себе Зак Мак-Кул по телефону, й цим же таки ім’ям він підписався під…

— Прокляття… — сказав Вудбоді.

Але він розтягнув це слово — прооокляяяттяяя — і вимовив його наче заклинання. Після цього пролунав звук, дуже схожий на стогін. У свідомості Лізі ще одна жовта нитка приєдналася до першої.

— Що ви хочете цим сказати? — різко запитала вона.

— Це він, — сказав Вудбоді. — Більше ніхто, як він. В електронній адресі, яку він мені дав, було написано Zack991.

— Ви доручили йому залякати мене, щоб я віддала вам неопубліковані твори Скота, хіба не так? Ви уклали з ним угоду.

— Місіс Лендон, ви не розуміє…

— Я все розумію. Після того як помер Скот, мені довелося мати справу з деякими божевільними людьми, й учені-літературознавці залишили в цьому далеко позаду колекціонерів, але супроти вас навіть літературознавці тепер здаються мені майже нормальними людьми, професоре Вудлайно. Мабуть, саме тому ви спочатку так маскувалися. Справжні психи повинні вміти прикидатися. Це їхній спосіб виживати.

— Місіс Лендон, якщо ви дозволите мені поясн…

— Мені погрожують, і ви за це відповідальні, що тут іще пояснювати? Отож вислухайте мене і вислухайте уважно: зупиніть його — і негайно. Я ще не назвала ваше ім’я властям, але, думаю, якби я повідомила про вас поліції, це стривожило б вас найменше. Але якщо я почую ще бодай один дзвінок, якщо знову одержу бодай одного листа або ще одного мертвого кота від того космічного ковбоя, я звернуся в газети. — Тепер Лізі опанувало натхнення. — Я почну з тих, які виходять у Пітсбурзі. Вони дуже полюбляють такі теми. Божевільний професор погрожує вдові славетного письменника. Коли на першій сторінці однієї з газет з’явиться такий заголовок, тоді кілька запитань від копів у штаті Мен будуть найменшою з ваших проблем. Отже, на добраніч.

Лізі вважала, що ця тирада прозвучала в неї дуже добре, і жовті ниті страху тепер кудись заховалися — принаймні на коротку мить. Бо наступна фраза, яку промовив Вудбоді, повернула їх назад, і тепер вони стали ще яскравішими, ніж були.

— Ви нічого не зрозуміли, місіс Лендон. Я не можу його зупинити.

5

На якусь мить Лізі була надто приголомшена, щоб говорити.

Потім сказала:

— Що ви маєте на увазі? Чому не можете?

— Я маю на увазі, що я вже намагався.

— Ви маєте адресу його електронної пошти. Zack999 чи як там іще.

— Атож, Zack991, собака, сейл, крапка, ком, але пуття з цього мало. Я міг би з тим самим успіхом застосовувати три нулі. Двічі я скористався цією адресою, але потім усі мої послання стали повертатися назад із поміткою Адресат невідомий.

Він почав белькотіти, що спробує ще раз, але Лізі його не слухала. Вона подумки повторювала свою розмову із «Заком Мак-Кулом» — або Джимом Дулеєм, якщо таким було його справжнє ім’я. Він сказав, що Вудбоді або сам підійде до телефону, або…

— Ви маєте якусь окрему власну адресу електронної пошти? — запитала вона, уриваючи Вудбоді на середині фрази. — Він сказав, ви надішлете йому спеціальне електронне послання і повідомите його, що одержали те, що вам треба. То звідки ви мали його надіслати? З вашого університетського офісу? З інтернет-кафе?

— Ні! — жалібно заволав Вудбоді. — Послухайте мене — звісно, я маю електронну адресу в Пітсбурзі, але я ніколи не давав її Дулею! Це було б безумством! У мене два аспіранти, які мають регулярний доступ до цієї адреси, не кажучи вже про секретарку англійського факультету!

— А вдома?

— Я дав йому свою домашню електронну адресу, але він жодного разу нею не скористався.

— А телефон, по якому ви мали йому подзвонити?