Читати книгу - "Історія Лізі"

class="p1">На мить на лінії запала мовчанка, а коли Вудбоді заговорив, у його голосі чулася непідробна розгубленість. Це ще більше її налякало. Вона подивилася на широке вікно вітальні й побачила, що небо на північному сході стає світло-фіолетовим. Скоро буде ніч. Інтуїція підказала їй, що ця ніч буде дуже довгою.

— Телефон? — повторив Вудбоді. — Він ніколи не давав мені свій телефон. Дав лише електронну адресу, яка спрацювала двічі, а потім — квит. Він або брехав, або фантазував.

— І що ж, по-вашому, він робив?

Вудбоді майже прошепотів:

— Я не знаю.

Лізі подумала, що в такий падлючий спосіб Вудбоді намагався не признатися в тому, що насправді думав: Дулей — божевільний.

— Зачекайте хвилину. — Вона хотіла була покласти слухавку на софу, потім їй спала ліпша думка. — Я скоро повернуся, професоре, залишайтеся на лінії.

Зрештою, вона могла обійтися й без газових пальників на кухні. З латунної плювальниці, яка стояла біля каміна, стриміли довгі декоративні сірники для розпалювання в каміні вогню. Вона підібрала з підлоги одну зі своїх «Салем лайтс» і запалила довгий сірник, черкнувши ним по камінному каменю. Вона вирішила використати одну з керамічних ваз для тимчасової попільнички, відклавши квіти, які були в ній, і подумавши (далеко не вперше у своєму житті), що куріння — одна з найогидніших звичок людства. Потім повернулася до софи, сіла й підняла слухавку:

— Розкажіть мені, що сталося.

— Місіс Лендон, ми з дружиною мали на сьогодні плани піти…

— Ваші плани змінилися, — сказала Лізі. — Розповідайте від самого початку.

6

Що ж, на самому початку були інкунки, ці погани, що поклоняються первісним текстам та неопублікованим рукописам, а професор Джозеф Вудбоді був їхнім царем, принаймні так думала Лізі. Одному Богові відомо, скільки він опублікував наукових статей, у яких ішлося про творчість Скота Лендона, і скільки з них навіть сьогодні спокійно збирали на себе пилюку у книжковій змії над їхнім сараєм. Не цікавили Лізі також ті муки, які доводилося терпіти професорові Вудбоді від думки про досі не опубліковані твори Скота, які також тепер збирали пилюку в його кабінеті. Набагато важливішим видався їй той факт, що Вудбоді мав звичай двічі або тричі на тиждень випивати по два-три пива, повертаючись із кампусу додому, причому він зупинявся завжди в одному й тому самому барі, що мав дивну назву «Місце». Біля Пітсбурзького університету було чимало питних закладів — як звичайнісіньких забігайлівок, так і пристойних барів, куди приходили пити викладачі та класово свідомі аспіранти і де на підвіконнях стояли вазони з виткими рослинами, а з музичних автоматів гриміла музика «Ясних очей» замість музики «Мого хімічного романсу».[34] «Місце» було баром робітничого люду за милю від кампусу, а найпопулярнішим номером на їхньому музичному автоматі був дует Трейвіса Тріта та Джона Меленкампа.

Вудбоді розповів, що любив ходити туди, бо там було тихо й спокійно, пополудні та ранніми вечорами на вікенд, а також тому, що тамтешня публіка нагадувала йому про батька, який працював на одному зі сталепрокатних заводів Сполучених Штатів. (Лізі були до одного місця будь-які відомості про батька Вудбоді.) Саме в тому барі він і зустрівся з чоловіком, який назвався Джимом Дулеєм. Дулей був іще одним полуднево-вечірнім відвідувачем бару — такий собі хлоп’яга з чемними манерами, який полюбляв приходити в синій бавовняній сорочці, що мала рукави з манжетами, достоту такі, які носив і батько Вудбоді. Вудбоді описав Дулея як чоловіка, що мав зріст приблизно шість футів один дюйм,[35] довготелесого, ледь сутулого, з ріденьким темним чубом, який часто спадав йому на очі. На думку Вудбоді, очі в Дулея були синього кольору, але він не був цього певен, хоч вони й пили разом понад шість тижнів і стали, як висловився Вудбоді, чимось подібним до «приятелів по чарці». Вони розповідали один одному не історії зі свого життя, а клапті історій зі свого життя, як роблять зазвичай завсідники барів. Хоч, якщо вірити Вудбоді, то він розповідав своєму «пивному братові» щиру правду. Тепер він мав усі підстави сумніватися в тому, що Дулей робив так само.

Справді, Дулей міг приїхати сюди із Західної Вірджинії дванадцять або чотирнадцять років тому і, цілком імовірно, відтоді працював низькооплачуваним чорноробом на різних роботах. Атож певний час він міг посидіти й у тюрмі; він і справді мав вигляд людини, знайомої з державними інституціями цього виду, завжди намагався побачити себе в дзеркалі біля задньої стіни бару, коли тягся за своїм пивом, завжди бодай один раз дивився назад через плече, коли прямував до туалету. Він і справді міг дістати свій шрам над правим зап’ястком під час короткої, але лютої бійки в тюремній пральні. А може, й ні. Він міг поранити собі руку, впавши зі свого триколісного велосипеда, коли був дитиною і ще не навчився добре ним правувати. Єдине, в чому Вудбоді не мав підстав сумніватися, — це, що Дулей прочитав усі книжки Скота Лендона і був спроможний обговорювати їх зі знанням справи. І, певно, тому він із великим співчуттям вислухав гірку розповідь Вудбоді про непробивну вдову Скота Лендона, яка сидить на неоціненних інтелектуальних скарбах неопублікованих рукописів свого чоловіка, серед яких є навіть незакінчений роман, якщо вірити чуткам. Але співчуття в даному випадку було надто м’яким словом. Він слухав розповіді професора з дедалі більшою люттю.

Згідно з версією Вудбоді, саме Дулей став називати її Йоко.[36]

Вудбоді охарактеризував їхні зустрічі в барі «Місце» як «випадкові, проте близькі до регулярних». Лізі проаналізувала цю інтелектуальну пустопорожню балаканину і дійшла висновку, що Вудбоді та Дулей правили теревені про Йоко Лендон чотири або й п’ять разів на тиждень і коли Вудбоді казав «два або три пива», він, певно, мав на увазі глек або два. Отак вони там і тусувалися, цей інтелектуальний Оскар і той Фелікс,[37] напиваючись мало не щодня і спочатку розмовляючи про те, які чудові книжки писав великий Скот, а потім цілком природно переходячи на тему про те, якою паскудною відьмою виявилася його вдова.

Якщо вірити Вудбоді, то саме Дулей повертав усі їхні розмови на цю тему. Лізі, що знала, як відреагував Вудбоді, коли вона відмовила йому в тому, чого він просив, сумнівалася, що для цього йому доводилося докладати надто великих зусиль.

На якомусь етапі їхніх розмов Дулей сказав Вудбоді, що він, Дулей, зміг би переконати вдову змінити свою думку щодо неопублікованих рукописів її чоловіка. Зрештою, чого їй упиратися, коли вся літературна