Читати книгу - "Немезида"

кого завгодно. Вони штовхнули камінь. І цілком природно, потім розповіли, ніби когось там бачили. До того ж у якомусь дуже незвичайному вбранні, що само по собі уже вселяє підозру. Звісно, мені не слід би це казати, але такі думки в мене були.

— Ця гіпотеза видається мені цікавою, — сказала місіс Ґлін. — А що ти думаєш, Клотільдо?

— Я не виключаю таку можливість. Проте сама я не дійшла б таких висновків.

— Хай там як, — сказала міс Кук, зводячись на ноги, — а нам час повернутися до «Золотого кабана». Ви підете з нами, міс Марпл?

— Ой, ні, — сказала міс Марпл. — Ви, либонь, не знаєте. Я забула сказати вам. Міс Бредбері-Скот дуже люб’язно запросили мене переночувати в них ще одну ніч — або дві.

— О, я розумію. Певна, це дуже добре для вас. Тут набагато затишніше. Сьогодні ввечері у «Золотому кабані» оселився цілий гурт людей, які зчинили неймовірний гамір.

— Може, прийдете і вип’єте з нами по філіжанці кави після вечері? — запропонувала Клотільда. — Вечір сьогодні дуже теплий. Ми не можемо запросити вас на вечерю, бо не встигнемо підготуватися, але будемо раді, якщо ви прийдете випити з нами кави…

— Залюбки, — сказала міс Кук. — Щиро дякуємо за гостинність.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

ДЗИҐАРІ ВИДЗВОНЮЮТЬ ТРЕТЮ

I

Міс Кук і міс Бароу не примусили себе довго чекати. Вони прийшли за чверть дев’ята — одна в бежевій сукні з мереживом, а інша — в оливково-зеленій. Під час вечері Антея уже встигла розпитати міс Марпл про цих двох дам.

— Дивно, чому вони вирішили не їхати далі з екскурсією, — сказала вона.

— О, я не бачу в цьому нічого дивного, — відповіла міс Марпл. — Їхнє рішення, навпаки, здається мені цілком природним. Гадаю, вони діють згідно з наперед обміркованим планом.

— Що ви маєте на увазі під планом? — запитала місіс Ґлін.

— Я просто думаю, вони наперед готуються до будь-яких випадковостей і мають план, що робити після кожної з них.

— Ви хочете сказати, — промовила Антея з певною цікавістю, — вони наперед обміркували, що робитимуть після вбивства?

— Мені не хотілося б, — сказала місіс Ґлін, — щоб ти говорила про смерть бідолашної міс Темпл як про вбивство.

— Але ж це справді було вбивство, — сказала Антея. — Я тільки ніяк не можу збагнути, кому треба було вбивати її? Можливо, то була одна з її колишніх учениць, яка завжди її ненавиділа й тепер вирішила помститись?

— Ви гадаєте, ненависть може тривати так довго? — запитала міс Марпл.

— О, звичайно. Я думаю, що коли ти по-справжньому ненавидиш когось, то твоя ненависть може тривати багато років.

— Яз вами не згодна, — сказала міс Марпл. — Я думаю, ненависть поступово вмирає. Ви можете підтримувати її штучно, але, гадаю, зазнаєте невдачі. Ненависть не може бути такою сильною, як любов, — додала вона.

— А вам не спадало на думку, що міс Кук або міс Бароу чи вони обидві могли вчинити вбивство?

— З якого дива? — запитала місіс Ґлін. — Перестань молоти нісенітниці, Антеє. Вони справили на мене враження дуже приємних жінок.

— Я помітила в них щось таємниче, — сказала Антея. — А ти нічого не помітила, Клотільдо?

— Можливо, ти й маєш рацію, — сказала Клотільда. — Їхня поведінка видалася мені трохи штучною, якщо ти розумієш, про що я кажу.

— А я побачила в них щось зловісне, — сказала Антея.

— У тебе надто багата уява, — сказала місіс Ґлін. — До того ж вони йшли нижньою стежкою, хіба ні? Ви бачили їх там? — запитала вона, звертаючись до міс Марпл.

— Не можу сказати, що я їх там бачила, — сказала міс Марпл. — Я не мала такої нагоди.

— Тобто?

— Її там не було, — сказала Клотільда. — Вона була тут, у нашому саду.

— А, звичайно ж. Я й забула.

— То був такий чудовий і лагідний день, — сказала міс Марпл. — Мені тоді було так радісно та приємно. Завтра вранці я хочу вийти й подивитися на ту масу білих квітів, яку я бачила біля пагорка в кінці саду. У той день вони лише почали розпукуватися. А тепер, мабуть, повністю розквітли й стали схожі на величезний букет. Я завжди бачитиму їх перед собою, згадуючи про свій візит до вас.

— А я ненавиджу ті квіти, — сказала Антея. — Хочу їх викорчувати. Я знову хочу збудувати там теплицю. Якщо ми заощадимо трохи грошей, ми зможемо це зробити, чи не так, Клотільдо?

— Ми залишимо там усе, як є, — сказала Клотільда. — Я не хочу чіпати ті квіти. Яка нам користь тепер із теплиці? Мине чимало років, перш ніж виноград знову зможе родити.

— Облиште, — сказала місіс Ґлін. — Зараз не час про це сперечатися. Ходімо до вітальні. Скоро прийдуть наші гості пити каву.

Саме тоді і з’явилися гості. Клотільда принесла тацю з кавою. Вона наповнила філіжанки й роздала їх, поставивши по філіжанці перед кожною гостею, а тоді подавши одну й міс Марпл.

Міс Кук нахилилася вперед.

— Ви мені пробачте, міс Марпл, але я, на вашому місці, не пила б тепер каву. Уже ніч, і ви не зможете добре виспатися.

— Ви справді так вважаєте? — запитала міс Марпл. — Я звикла пити каву увечері.

— Може, і так, але це дуже міцна, добра кава. Я вам раджу не пити її.

Міс Марпл подивилася на міс Кук. На обличчі міс Кук був вираз щирої стурбованості, пасмо її волосся, яке мало неприродно світлий колір, затуляло їй одне око. Друге око ледь помітно підморгувало їй.

— Я зрозуміла, що ви хочете сказати, — промовила міс Марпл. — Можливо, ви маєте слушність. Схоже, ви добре розумієтеся на дієті.

— О, так. Я дуже цікавилася цією темою, коли навчалася на курсах медсестер.

— Тоді я не стану сперечатися з вами. — Міс Марпл трохи відсунула від себе філіжанку. — Скажіть, ви маєте фото тієї дівчини? — запитала вона, звертаючись до сестер. — Вериті Гант, чи як там її звали? Архідиякон Брабазон розповідав мені про неї. Мені здалося, він дуже її любив.

— Звичайно, любив. Він любив молодь, — сказала Клотільда.

Вона підвелася, пішла в протилежний кінець кімнати, висунула шухляду письмового столу, знайшла там фотографію й принесла її міс Марпл.

— Ось такою була Вериті, — сказала вона.

— Яке гарне обличчя! — сказала міс Марпл. — Атож, прекрасне й незвичайне обличчя. Бідолашна дитина!

— Жахливо, але такі речі відбуваються й далі, — сказала Антея. — Дівчата закохуються в першого-ліпшого. Ніхто їх не застерігає, ніхто за ними не дивиться.

— Сьогодні вони повинні дивитися за собою самі, — сказала Клотільда, — але вони не мають найменшого уявлення про те, як це треба робити,