Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

мене сьогодні була ніч, мабуть, страшніша за всю війну. Але я пережив її і переміг. І, може, ти послана самими небесами, як найвища нагорода за всі мої страхи і страждання? і щоб я тебе відпустив? Та ніколи! Я піду досипати цю ніч до майора Михна або зійду вниз і до ранку сидітиму в штабі, бо який там тепер сон! А ти будь господинею мого пристанища і вспокойся до ранку, а тоді думатимемо, як нам бути. Згода, мала?

Я підвівся з дивана, суцільна рішучість і неймовірне благородство, забув ще сказати, що, коли треба, ляжу по той бік дверей на порозі і стерегтиму Оксанин сон.

Яке безглуздя! Мабуть, у чоловікові зосереджуються сили нищення й відречення від усіх святинь на догоду показному благородству, в якому немає нічого правдивого, зате повно фарисейства, жінки ж, натомість, володіють здоровим глуздом і керуються ним і в найпростіших і в найзаплутаніших життєвих ситуаціях.

І ось, поки я з своєю дурною офіцерською прямолінійністю, проголосивши якісь ідіотські дубові постулати, витупував у темному просторі цієї «генеральської» кімнати, просте українське дівча зуміло виказати свою вищість наді мною, свою природну мудрість, свою силу і владу, простогнавши мені навздогін:

— Не йди! Не кидай мене!

І така неземна туга була в тім голосі, такий вогонь пристрасті горів у самих згуках, а не в словах, що мене мовби відкинула назад якась неземна сила, і вже я не знав, чи то я впав у Оксанині обійми, чи вона впала в обійми мої, не перешкоджав мій шорсткий офіцерський кітель і цупке Оксанине плаття не могло завадити тому, що повинно було статися. Яке ніжне тіло під рабською одіжжю, яке сліпучо-біле, прекрасне і неповторне! Де ви, всі тисячолітні цивілізації з вашою пихою, з вашими гордощами і зверхністю? Упадіть навколішки перед цим первісно-чистим творінням природи, в образі якого спустився на землю сам бог з його ангелами і архангелами і всім небесним сонмом! Мої офіцерські чоботи падали на підлогу, мов знеможені люди. Порожнє галіфе задихалося на стільці від безсилої пихи. З негнучкого кітеля, розвинутого на спинці стільця, проблискували крізь нічний морок ордени, мов утомлені очі минулого, а ми нічого не бачили й не чули, ми рвалися в незвідані світи, ми шукали одне одного в пітьмі, пожадливо простягаючи тремтячі руки на дотик, на крик, на стогін і схлип.

— Боже! Який сором! — шепотіла Оксана, а сама не могла відірватися від мене, жила довкола мене, в мені, піді мною, як Єва під ребром Адамовим.

Ніколи не знав я такої жінки і ніколи не думав, що вона десь може бути. На війні людина не шукає смерті і ненависті теж не шукає. На війні людина втомлюється від ненависті і тому шукає любові. Ми й народжуємося тільки для того, щоб шукати й знаходити любов, і горе тому, хто не зможе її знайти і зазнати. Чи була в мене любов на війні? Були жінки, спалахи, захвати, розчарування, зрадливість. А любов? Ще в кулеметному училищі закохалася в мене донька начальника училища генерала Горяніна, маленьке, біленьке янголятко з чортячим характером, норовисте і вредне. Мабуть, їй подобалося крутити, як циган сонцем, здоровенним курсантом, який паленів од сорому при побаченнях і не наважувався навіть поцілувати її хоч раз. Генерал мітив видати свою Ангеліну за якогось капітана, що вчився в Москві в військовій академії, а дівчина не хотіла й слухати про капітана, натомість загнуздала мене, водила за собою, як ведмедя на ретязі, і я вже готовий був ревіти по-ведмежому од тої неволі, а вдіяти нічого не міг. Врятував мене генерал. Як відмінника бойової і політичної підготовки він вписав мене в списки старшокурсників, які мали випускатися в травні сорок першого року, і я вискочив з училища хоч і не лейтенантом, а тільки молодшим лейтенантом, зате відскочив на відстань цілком безпечну від спокусливої Ангеліночки. В грудні сорок першого, коли після госпіталю їхав на формування до Ташкента, в поїзді познайомився з командирською жоною (вона казала, що вже вдова), чорнявою спокусливою жіночкою, чимсь схожою на розпутну красуню з мого села Ольку Филофіївну, з якою в мене зв’язаний був один болючо-солодкий юнацький спогад. Командирську жону теж звали Олькою — і, мабуть, це спричинилося до всього, що сталося згодом. Ми познайомилися, опинившись поряд у тому самому відділенні напхом напханого плацкартного вагона десь між Актюбінськом і Кзил-Ордою, за вікнами вагона лежали тужливо-пустельні, замерзлі на кістку казахські степи, в вагоні стиск, крик, задуха і туга ще більша, ніж довкола назовні, то якою ж радістю були усміхнені чорні очі біля тебе, і розхилені повні уста, і звабливо-воркітливий голос, сповнений натяків, обіцянок і шаленств. У Кзил-Орді ми вискочили на перон, побігли до вокзалу, біля буфету лаштувалася якась черга, ми втулилися в неї, я виставив Ольку поперед себе, вона перша взяла у буфетниці склянку, передала мені, тоді взяла собі, я тицьнув гроші — червону тридцятку, розлогу, як скатертина, тоді, не відходячи від буфету, ми зблиснули одне до одного очима з-над склянок і дружно вихилили те, що в них було. Вибух і вогонь рвонули в мені з такою силою, ніби в моїх нутрощах народився вулкан. Я осліп, онімів, одурів і, мабуть, вмер на мить, а коли ожив, то побачив, що з Олькою сталося те саме, що й зі мною, але вона спам’яталася перша, стрепенулася, зухвало змахнула рукою, спробувала навіть підморгнути мені.

— Спирт, — сказала Олька. — Я його ніколи не пила.

— Та я теж не пив ніколи.

Спирт подіяв на нас так, що ми не пішли й до свого відділку, а ткнулися до холодного темного тамбуру, і там під залізне гриміння поїзду ошаліло цілувалися, мов перед кінцем світу, і все було запаморочливе, сліпе, безпам’ятне: і солодке жіноче тіло, і сором, і захват, і знемога, і ненаситність.

В Таїнкенті, коли поїзд підходив до вокзалу, Олька сказала:

— Ти не виходь зі мною — мене зустрічатимуть.

— Хто?

— Чоловік.

— Ти ж казала: вдова?

— Мало що тобі скаже жінка! А ти не вір, дурненький! Дай, поцілую на прощання.

Тоді мені здавалося, що зненавидів жінок до кінця свого життя. Але на Брянському фронті якось несподівано для себе відбив у командира піхотного батальйону санітарку Тосю і вже мріяв про те, як ми з нею одружимося, діждемося кінця війни, народимо дітей, але побачив Тосю начхім полку капітан Ряснов і одбив її в мене так само, як я в комбата піхоти.

Там було якесь зовсім інше життя.