Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

не до смаку таке співчуття, проте я пообіцяла приїхати.

– Який же сьогодні приємний вечір! – зауважив він, дивлячись на парк, осяяний сонцем. – В якому ж раю ви живете!

– Вечір справді чарівний, – відповіла я і зітхнула, подумавши про те, як мало Грасдейл нагадує рай мені самій.

Здається, містер Гаргрейв вгадав мої думки, бо співчутливо запитав, чи я нічого не отримувала останнім часом від містера Гантингтона.

– Останнім часом нічого, – відповіла я.

– Я так і думав, – пробурмотів він, ніби до самого себе, втупивши очі в землю.

– А ви нещодавно повернулися з Лондона? – поцікавилась я.

– Тільки вчора повернувся.

– А ви його там бачили?

– Так, бачив.

– Він добре почувається?

– Так… тобто, – мовив він, дедалі більше вагаючись і з виглядом ледве стримуваного обурення, – він почувався так добре, як… як він на це заслуговував, але за таких умов я вважаю це неможливим для чоловіка, якого так кохають, – тут він підвів погляд і, серйозно мені вклонившись, дав зрозуміти, що це стосувалось мене. Гадаю, моє обличчя було просто малинового кольору.

– Пробачте мені, місіс Гантингтон, – продовжував він, – але я не можу стримати своє обурення, коли бачу таку сліпоту і несмак, – але, можливо, ви просто не знаєте… – він зробив паузу.

– Я нічого не знаю, сер, – за винятком того, що він відкладає своє повернення на довший термін, ніж я очікувала; і якщо він віддає перевагу товариству своїх друзів, а не дружини, і розпусному міському життю, а не тиші сільського життя, то, гадаю, дякувати за це треба тим друзям. Їхні смаки збігаються з його смаками, і я не розумію, чому його поведінка має обурювати чи дивувати їх.

– Ви жорстоко помиляєтеся щодо мене, – відповів він. – За останні кілька тижнів я провів у товаристві містера Гантингтона зовсім мало часу; а щодо його смаків і занять, то вони взагалі перевищують моє розуміння, бо я просто самотній мандрівник. Там, де я зробив лише кілька ковтків і трохи скуштував, він випиває келих до дна; і якщо коли-небудь я бажав заглушити голос розуму безумством і дурістю чи змарнував забагато свого часу і талантів у товаристві нерозсудливих і розбещених друзяк, то сам Бог знає, що я охоче відмовився б від них, якби мав бодай половину того щастя, яким той чоловік так нехтує, себто такий дім і таку дружину! Це підло! – пробурмотів він крізь зуби. – І не думайте, місіс Гантингтон, – додав він уголос, – що я підбурював його до цієї розпусти – навпаки, я умовляв його, часто дивувався з його поведінки й нагадував йому про його обов’язки і привілеї – але даремно; він лише…

– Досить, містере Гаргрейве! Хоч які були б вади мого чоловіка, та мені стане ще тяжче, коли я чутиму про них від чужої людини.

– Хіба ж я чужа людина? – сумно запитав він. – Я – ваш найближчий сусід, хрещений батько вашого сина і друг вашого чоловіка; хіба я не можу бути також вашим другом?

– Справжній дружбі має передувати близьке знайомство; я ж знаю про вас зовсім небагато, містере Гаргрейв, та й то лише з чуток.

– Хіба ви забули ті шість чи сім тижнів, які я провів під дахом вашого дому минулої осені? Я їх не забув. І я знаю вас достатньо, місіс Гантингтон, аби вважати, що цьому вашому чоловікові варто заздрити, як нікому іншому в світі, і я був би щасливий, якби ви визнали мене гідним своєї дружби.

– Якби ви мене знали більше, то так не думали б, а якби й думали, то не говорили про це й не чекали б, що мені полестить ваш комплімент.

Я відступила назад, поки говорила. Він побачив, що я воліла закінчити бесіду; і, відразу ж зрозумівши натяк, поважно вклонився, побажав мені доброго вечора і повернув свого коня у напрямку дороги. Він виглядав засмученим і ображеним тим, що я так неприхильно поставилась до його співчутливих увертюр. Я не була впевнена, що вчинила правильно, розмовляючи з ним так різко, але почувалася роздратованою і майже ображеною його поведінкою; все виглядало так, ніби він зловживав відсутністю мого чоловіка і намагався нав’язати мені не тільки правду про нього.

Рейчел під час нашої бесіди пройшла вперед на відстань кількох ярдів. Він під’їхав до неї і попросив подивитись на дитину. Обережно взявши дитя на руки, він поглянув на нього майже з батьківською усмішкою, і я чула, наближаючись до них, як він сказав:

– І це він також залишив!

Потім ніжно поцілував дитя і віддав його задоволеній няньці.

– Ви любите дітей, містере Гаргрейв? – запитала я, відчуваючи, що моє ставлення до нього трохи пом’якшало.

– Загалом ні, – відповів він, – але ця дитина така мила і так схожа на свою матір, – додав він тихіше.

– Тут ви помиляєтесь; дитина схожа на свого батька.

– А ви як гадаєте? – запитав він у Рейчел.

– Гадаю, сер, є трохи від обох, – відповіла вона.

Він поїхав; а Рейчел уголос заявила, що це дуже милий джентльмен. Щодо мене, я мала деякі сумніви стосовно цього.

Протягом наступних шести тижнів я зустрічала його кілька разів, але завжди, за винятком одного разу, в компанії його матері або сестри. Коли я приїжджала до них, він завжди бував удома, а коли вони відвідували мене, він управляв їхнім фаетоном. Його мати, вочевидь, була в захваті від його шанобливих знаків уваги і недавно набутих домашніх звичок.

І тільки раз я зустріла його самого. Це сталося на початку липня. Ми пішли з Артурчиком до лісу, який оточував парк, там я посадила його на поросле мохом коріння старого дуба і, зібравши жменю дзвіночків та диких троянд, стала перед ним навколішки. Він хапав квіти своїми малесенькими пальчиками, а я забула про всі свої клопоти, ми обоє сміялися, аж раптом якась тінь упала на нас. Поглянувши угору, я побачила Волтера Гаргрейва, що стояв і не відривав від нас погляду.

– Даруйте, місіс Гантингтон, – сказав він, – але я був просто зачарований; я був не в змозі ні підійти, ні утриматися від споглядання цієї картини. Який жвавий мій маленький хрещеник! І який він веселий сьогодні! – він наблизився до дитини і нахилився, аби взяти її за руку, та, побачивши, що Артурчик зараз заплаче, розсудливо відступив.

– Якою радістю і втіхою має бути для вас це маленьке створіння, місіс Гантингтон! – зауважив він.

– Це правда, – відповіла я, а потім поцікавилась, як почуваються його мати й сестра.

Він ввічливо відповів на мої розпитування, а потім знову підняв тему, якої я бажала