Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

додаток, як деталь оточення, як власність Дега Доутрі.

Правда, він не знав цього нового бога як Дега Доутрі. Квек називав його «паном»; проте Майкл знав, що чорношкірі звертаються так і до інших білих людей. Він багато разів чув, як чорношкірі називали «паном» і капітана Келлара. А на «Макамбо» капітан Данкен називав Доутрі «стюардом», і капітанові помічники, і пасажири — усі кликали його так; отож для Майкла ім’я його бога було Стюард; він довіку знав його тільки під цим ім’ям і згадував про нього як про Стюарда.

Але сам він тепер лишився без імені. Другого вечора на «Макамбо» Доутрі й завів мову про це. Майкл сів перед ним долі, поклав морду йому на коліна, і дивився на нього сяйними очима, і прислухався до його мови, нашорошуючи вуха, і радісно стукав по підлозі обрубком хвоста.

— Ось що, синку, — тлумачив йому стюард. — Твої тато й мама були ірландці. Ну, ну, не відмагайся, шельмо…

Це він додав, коли Майкл, підбадьорений явно добродушним і ласкавим тоном, завихляв усім тілом та ще завзятіше застукав хвостом. Слів він, звісно, не міг зрозуміти, зате в самих звуках ласкавої мови відчував таємничу принадність, властиву білим богам.

— Не годиться соромитися свого роду. І пам’ятай, що ірландців бог любить… Квеку! Ти біжи льодовник, неси два пляшка пиво!.. У тебе ж, братку, на морді написано твою ірландську породу.

Майкл аж затарабанив хвостом.

— Та не підлабузнюйся. Знаю я вашу облесливу, влізливу натуру. Так і моститься в серце залізти. Ні, затям собі, у мене серце тверде. Занадто вже воно пивом набрякло. Я тебе вкрав, щоб продати, а не щоб полюбити. Може, колись би я тебе й полюбив, ще поки з пивом не знався. А тепер я віддам тебе за двадцять фунтиків готівкою, тільки-но трапиться нагода. А любити тебе я не збираюсь, отож і не мостися. То що пак я казав, коли ти так нечемно перебив мене своїми лестощами?..

Ту хвилину Квек підніс стюардові відкорковану пляшку, і Доутрі урвав мову, щоб хильнути пива. А тоді зітхнув, утер рукою губи й повів далі:

— Чудне діло виходить, синку, з оцим проклятущим питвом. Он Квек, ота остаркувата мавпа, що шкіриться на нас, — він мій. Я йому хазяїн. Але мені хазяїн — пиво, їй же богу. Скільки я його видудлив — цілі гори пляшок, такі гори, що й пароплава б потопили. Щиро кажу, песику, я тобі заздрю. Як тобі, либонь, гарно, що нутро в тебе не спечене алкоголем. Тепер твій хазяїн я, а скоро буде той, хто дасть мені за тебе двадцять фунтиків, але гора пляшок твоїм хазяїном не буде ніколи. Ви вільніший чоловік, ніж я, пане песику, хоч я й не знаю, як вас звати. Ага, оце ж бо я й хотів…

Він допив пиво, кинув пляшку Квекові й кивнув йому відкоркувати другу.

— Не так легко тебе назвати, як здається. Звісно, ірландське має бути назвисько, але яке? Педді? Хитаєш головою? Твоя правда! Надто по-простацькому. Ти ж не наймит якийсь! Балме-на — вже краще, тільки це дівчаче ім’я, а ти ж таки хлопець. Ага! Стривай-но. Хлопець! Бой! Поміркуймо-но… Банші-бой? Ні, погано. Ерін-бой?

Доутрі схвально кивнув головою й простяг руку по другу пляшку. Хильнув із неї, замислився, знову хильнув.

— Ага, придумав! — урочисто оголосив він. — Кілені — гарне ім’я, і ти будеш Кілені-бой. Ну, як воно вам, мостивий пане? Пишно, гучно, мовби граф який або… або бровар на спочинку.

О, я на своєму віку багатьом їм поміг доробитися маєтку й піти на спочинок!

Він допив і другу пляшку, тоді раптом спіймав Майкла за морду, нахилився, потерся носом об його писок і так само раптово відпустив. Майкл, тарабанячи хвостом по підлозі, втупив жваві, сяйні очі в обличчя своєму богові. Справжня душа, чи то єство, чи то психіка мерехтіла в тих собачих очах, сповнених любові до цього шпакуватого бога, чиї слова були йому незрозумілі, але самі їхні звуки промовляли так солодко до його серця.

— Агов! Квеку!

ІСвек, що сидів долі навпочіпки, облишив вощити черепахового гребінця, якого зробив хазяїн, і звів очі, радий виконати наказ.

— Квеку, ти тепер затям, як звати цей собака. Він звати Кіле-ні-бой. Ти держи у свій голова, як він звати. Коли ти балакай до цей собака, ти кажи він Кілені-бой. Втямив? Як нема втямив, я розбий твій голова. Кілені-бой, втямив? Кілені-бой. Кілені-бой.

Поки Квек роззував та роздягав свого пана, той дивився на Майкла сонними очима.

— Ну, тепер ти в мене в жмені, братку, — сказав стюард, підвівшись і поточившись до койки. — Я знаю, як тебе звати, і натуру твою теж знаю: ти меткий, але розважний. Це я тобі як в око вліпив… Меткий, але розважний, Кілені-бой, ось ти який — меткий, але розважний, — ще варнякав він, коли Квек помагав йому залазити в койку.

Тоді Квек знову заходився коло гребінця. Він заворушив губами, щось шепочучи сам до себе, тоді затнувся, спантеличено наморщив лоба й спитав стюарда:

— Пане, цей собака як він звати?

— Кілені-бой, людожере ти кучерявий, Кілені-бой, Кілені-бой, — сонно промимрив Доутрі. — Квеку, кровопивце чорношкірий, біжи неси один пляшка пиво з льодовник.

— Нема пиво, пане, — тремтячим голосом відмовив тубілець, озираючись, чи хазяїн не пожбурить чим на нього. — Шість пляшка вже кінчай зовсім.

Відповіддю було тільки гучне хропіння.

Тубілець, що мав пальці скорчені проказою й ледь помітний набряк між бровами — ознаку тієї самої хвороби, — знову схилився над гребінцем, і губи його заворушились, шепочучи: «Кі-лені-бой… Кілені-бой…»

РОЗДІЛУ

Кілька днів Майкл не бачив нікого, крім Стюарда й Квека,

бо його не випускали з каюти. Ніхто більше не відав, що він є на судні, і Доутрі, добре знаючи, що вкрадений пес належить якомусь білому, сподівався, що його не викриють і що в сіднейському порту пощастить забрати Майкла на берег теж нишком.

Дуже скоро Доутрі побачив, який здібний Майкл до науки. Годував він собаку щедро, часом приносив і курячі ніжки. Двох уроків, і то зовсім коротеньких, по півхвилини й із проміжком у п’ять хвилин, вистачило, щоб Майкл навчився гризти ті кісточки тільки долі, у кутку біля дверей. Відтоді, одержавши кісточку, він сам ніс її в куток, і нагадувати йому не довелось ні разу.

А чом би й не так? Він мав досить розуму, щоб збагнути, чого хоче від нього Стюард, і радий-радісінький був слухатись його. Стюард був добрий бог, і любив його, і