Читати книгу - "Шлях Абая"

тройкою, вирвався з натовпу проводжаючих і покотив порослою споришем дорогою, подзвонюючи дзвіночками і бубонцями. Слідом помчала і легка повозка Абая. В ній сидів Дармен, а Баймагамбет правив кіньми.

Абай і не здогадувався, що виклик до начальства був наслідком ворожнечі, розпаленої Оспаном.

Розлючений Уразбай пригнав до Семипалатинська цілий косяк коней, продав їх і всі гроші пустив на підкуй товмачів і всяких потрібних людей в канцеляріях повітового начальника, мирового судді і навіть губернатора. Скрізь він звинувачував Оспана в усіх гріхах, але в розмові з Казанцевим повів справу інакше: він почав скаржитися не стільки на Оспана, скільки на Абая.

— Що ж це, виходить, ти з усіма Кунанбаєвими не в ладах? — запитав незадоволено Казанцев.

Уразбай, добре знаючи, як тісно зв’язаний повітовий начальник з Такежаном і його прихильниками, тут-таки пояснив, що на попередніх управителів, Шубара або Ісхака, він ніколи не скаржився. Та й зараз головний його ворог не Оспан, який жорстоко його скривдив, а Абай, хоч той і не займає будь-якої посади.

Казанцев зрозумів, що у цього хитрого і досвідченого степового верховоди є якийсь складний задум, що веде до далекої мети. Уразбай здавався йому людиною, яка, не гребуючи ніякими засобами боротьби, вміє міцно обплутати противника тенетами і вчепитися в нього вовчою хваткою. І коли повітовий запитав, що ж, власне, зробив Ібрагім Кунанбаєв, Уразбай, нетерпляче підшовхуючи під лікоть рябого перекладача, швидко заговорив:

— А хіба пан начальник не знає, що було на жайляу Кзил-Кайнар під час збирання недоїмок? Це підстроїв Ібрагім Кунанбаєв. Адже на інших жайляу — скажімо, у мене чи в Жиренше — ніхто й слова не посмів сказати проти податків для білого царя. А там Абай підбурив голоту. Підняв проти управителів. Проти начальства, посланого паном повітовим. Хіба один я це кажу? Його осуджують усі поважні люди степу, всі аткамінери. Ми вірні слуги білого царя, а цей Абай іде проти нього, проти властей, сіє розбрат.

— Значить, аткамінери можуть і написати про це властям? — запитав Казанцев.

Уразбай правильно зрозумів, що це не запитання начальства, а його порада, і радо закивав головою.

— Напишуть! Треба буде — і присуди складуть з печатками! Не тільки панові повітовому — й іншим властям подадуть скарги. До суду подадуть. Самому жандаралу напишуть! Тільки скажіть, пане начальнику, чи можна нам на нього скаржитися? Чи не осудять нас великі власті, що в покірному вам народі ми дозволили завестися невгамовному баламутові, дали йому розбещувати людей?

Тепер і Казанцев, своєю чергою, правильно зрозумів запитання Уразбая: той, очевидно, запрошував його самого взяти участь у цькуванні Абая. Але прямої відповіді він не дав.

Йому було ясно, що в разі потреби цей владний і рішучий «киргиз» вигадає будь-яке звинувачення Ібрагіма Кунанбаєва. Обидва вони: і царський чиновник, і родовий верховода — один у місті, другий у степу,— однаково вороже ставилися до Абая. І, не кажучи одверто, вони натяками, манівцями домовилися діяти проти нього спільно. Казанцев дав зрозуміти Уразбаю, що «поважні люди» степу можуть подавати на Абая будь-які скарги. І не тільки йому, повітовому, але й іншим властям, навіть губернаторові. Що більше надходитиме в різні канцелярії скарг і родових присудів, то краще.

Казанцев добре розумів, що Абай дуже відомий і впливовий серед степового населення, щоб його можна було повалити швидко. Удар треба було готувати поволі, збираючи скарги. Тим-то, вирішивши для початку викликати Абая на допит про випадок на жайляу Кзил-Кайнар, Казанцев доручив справу своєму досвідченому помічникові. Він наказав допитати Абая коротко, не пробуджуючи в тому побоювання, що справа може загрозливо ускладнитись, але так, щоб провина його в цьому бунтівному вибухові була очевидна. Тільки згодом, коли вищі власті будуть завалені скаргами на Абая, можна буде відкрити і цей козир звинувачення в підбурюванні до бунту.

Абай, давши помічникові Казанцева пояснення, спокійно повернувся до свого аулу, не підозріваючи, які грозові хмари, гнані вітром ворожнечі, збираються над його головою.

Ворожнеча, викликана Оспаном, відгукнулася і в далекому татарському аулі.

Магріфа після першого побачення з Абішем чекала будь-якої звістки про нього, жила в радісних мріях, не звіряючи, проте, їх нікому. Але час минав, а звісток ні від нього, ні від його рідних не приходило.

Та хіба можна було говорити про одруження зараз, коли ворожнеча нависла над аулами? Крім того, тверді слова Абіша, сказані Дарменові, не давали рідним можливості починати сватання.

Через Утегельди, який їздив в аул Абая довідатись, що ж думав Абдрахман, тільки половина цих слів дійшла до Магріфи: «Якщо коли-небудь я одружуся, нікого в цілому світі, окрім Магріфи, мені не потрібно». Це стало її єдиною надією.

СУТИЧКА

1

Наступного року в липні Абдрахман знову приїхав додому у відпустку.

Рідний аул зустрів його тепер зовсім не так, як рік тому. На початку минулої зими раптово помер Оспан. Усі споріднені з ним аули не відкочовували цього року на дальні гірські жайляу, а на знак жалоби залишилися тут. Через це аул Абая стояв не на далекому веселому жайляу за Чингісом, де належало бути в цей час, а на нудній рівнині брали. Тут не було ні пологих горбів, укритих зеленим килимом, ні дзюркотливих прохолодних струмочків та річок. Пасовища біля стоянки були вже витоптані отарами, степ жовтів далеко навкруги.

Оспан захворів, як тільки аул його перебрався на зимівлю в Жидебай. Хвороба звалила враз його велике тіло, що дуже погладшало за останні роки. Не встигли розібратися, на що він захворів, як почалася агонія. Все це сталося так швидко, що Абай, виїхавши з Акшоки відразу, як тільки довідався про хворобу Оспана, вже не застав його в живих.

Аули, які тримали жалобу, зібралися докупи. В долині брали, тиснучись один до одного, їх розташувалося близько тридцяти. Посередині стояв аул Оспана — Великий кунанбаївський аул, а навколо — аули Абая, Ісхака, Такежана, Майбасара та інших родичів.

Білі кошми юрт, що належали трьом вдовам Оспана — Єркежан, Зейнеп і Торимбалі,— були вбрані смугами матерії, вигаптуваної чорними візерунками і тасьмою з густими чорними китицями. З цих юрт двічі на день — рано-вранці і пізно ввечері — чувся поминальний плач. У цей час усе життя і у Великому аулі, і в тих, що розташувалися поблизу, завмирало. Дітям заборонялось пустувати, змовкали чабани й пастухи. Ніхто не наважувався почати пісню, голосно засміятися, гукнути подругу чи товариша.

У Великій юрті — в тій, де колись жила Зере, а потім Улжан, плач веде Єркежан, старша з Оспанових дружин. У другій юрті — Зейнеп. Зейнеп — хороша співачка і вміє сама складати пісні. Тепер