Читати книгу - "Час жити і час помирати"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І'.лізабет пригорнулася до Гребера.
* Сприйматимемо все так, як воно виглядає, і не вни-Н і І І нмемо в його суть.
— Гаразд. — Гребер дістав з кишені шинелі Польма-ін>иу книжку. — У нас немає змоги поїхати у весільну по-цірож, Елізабет. Але Польман дав мені ось це — альбом. краєвидами Швейцарії. Після війни ми поїдемо туди і псе надолужимо.
— Швейцарія… Країна, де вночі ще горить світло?.
Гребер розкрив книжку.
Тепер і в Швейцарії більше немає світла. Я чув про 11 г в казармі. Ми поставили ультиматум, щоб вони мас-* упали світло. Швейцарія повинна виконувати цей уль-інматум.
— Чому?
— Ми нічого не мали проти, поки над нею літали тільки наші літаки. Але тепер над Швейцарією пролітають і літаки *інших країн. З бомбами, на Німеччину. Коли нидію освітлені міста, пілотам легше орієнтуватись. Ось
чому.
— Отже, і цьому кінець.
— Так. Але ми з тобою знаємо принаймні одне: коли після війни приїдемо до Швейцарії, там усе буде точні-і іпько так, як у цій книжці. Якби в нас був альбом з краєвидами Італії, Франції чи Англії, то про них ми так не могли б сказати.
— Про Німеччину теж ні. {
— Про Німеччину тепер теж ні.
Вони почали гортати книгу.
— Гори, — проказала Елізабет. — Хіба, крім гір, у Швейцарії нічого немає? Моря, тепла?
— Чому ж! Ось італійська Швейцарія.
— Локарно. Це тут була велика конференція на за-
нст миру? Та, на якій ухвалили більше не розв’язувати ноєн? ___
— Здається, тут.
— Не довго ця ухвала протрималась.
— Ні. Локарно ось тут. Поглянь: пальми, старі церк-ни. Це Лаго-Маджіорі. А ось тут острови, азалії, мімози, сонце… І мир.
— Так. А як це місце називається?
— Порто Ронко.
— Гаразд, — зітхнула Елізабет і знов лягла.'—Треба його запам’ятати. Пізніше поїдемо туди. А тепер я більше не хочу подорожувати.
Гребер закрив книгу. Він подивився на мерехтливе срібло на деревах, потім обняв Елізабет за плечі. Він відчув її тіло і побачив траву, барвінок і ще якісь червоненькі квіточки з невеличкими ніжними листочками, які ставали все більші й більші, аж поки заступили все довкола, і його очі заплющились.
Вітер наче вмер. Почало швидко темніти. Десь далеко' почувся гуркіт. «Артилерія, — подумав Гребер у напівсні.— Але звідки? Де я? Де фронт? — Він відчув поруч Елізабет і заспокоївся. — Де тут можуть бути артилерійські позиції? Очевидно, це учбові стрільби».
Елізабет поворухнулася.
— Де вони? — промимрила вона. — Вже бомблять чи
полетіли далі? І
— Це не літаки.
Гуркіт не стихав. Гребер устав і прислухався.]
— Це не бомби, не артилерія і не літаки, Елізабет, — сказав він. — Це гроза.
— А чи не зарано ще для грози?
— Для неї законів не існує.
Нарешті вони побачили перші блискавки. Проти тих, які творили люди, вони були куди блідіші і ніби несправжні, а грім навряд чи можна було порівняти з гуркотом літаків, не кажучи вже про розриви бомб.
Пішов дощ. Вони перебігли галявину і сховалися під ялинами. Тіні, здавалося, доганяли їх. Шум дощу у верховітті нагадував овації далекого натовпу, і в тьмяному світлі Гребер побачив, що у волоссі Елізабет блищать срібні стрічки, які попадали з гілок. Волосся скидалось тепер на сітку, в якій заплуталися блискавки.
Вони вийшли з лісу і натрапили на криту трамвайну зупинку, де юрмилося чимало людей. Стояли між ними й кілька есесівців. Вони були молоді і неприховано розглядали Елізабет.
За півгодини дощ перестав.
— Я не знаю, де ми, — сказав Гребер. — В якому напрямку нам тепер іти?
— Праворуч.
Вони перетнули вулицю і звернули в неосвітлену алею. Перед ними довга вервечка людей у напівтемряві укла-; дала труби. Всі були в смугастому одязі. Раптом Еліза-(ігт насторожилася і звернула вбік — туди, де працюва-ми робітники. Вона повільно переходила від одного до другого і роздивлялася їх, немовби когось шукаючи. Гре-оі'р помітив, що на одязі люди мали номери; мабуть, це пули в’язні з концтабору. Вони працювали мовчки і швидко, не підводячи очей. їхні голови нагадували черепи мерців, а одяг на худих тілах теліпався. Двоє знесилено лежали під забитим дошками кіоском, де колись продавали зельтерську воду.
— Гей, ви! — крикнув есесівець. — Геть звідси! Тут оборонено ходити.
Елізабет вдала, ніби не почула його. Вона тільки наддала ходи, зазираючи в мертвотні обличчя в’язнів.
— Назад! Гей, ви! Жінко! Негайно! Прокляття, ви що, не чуєте?
Лаючись, есесівець підбіг до них.
— У чім річ? — запитав Гребер.
— У чім річ?! Вам що, позакладало? Чи, може, ще щось?
Гребер завважив ще одного есесівця. Це був обершарфюрер. Гребер не наважувався гукнути Елізабет; віч знав, що вона не вернеться.
— Ми тут дещо розшукуємо, — пояснив він есесівцю.
— Що? Припинити розмови!
— Ми тут загубили одну річ, брошку. Це був вітрильник з брильянтами. Ми тут проходили вчора, пізно ввечері і загубили. Може, ви бачили?
— Що?
Гребер повторив свою вигадку. Він бачив, що Елізабет обійшла вже майже половину в’язнів.
— Тут нічого не знаходили, — заявив обершарфюрер.
— Та він бреше, — сказав есесівець. — У вас є документи?
Гребер мовчки подивився на нього. Він охоче затопив би йому в пику. Есесівець мав не більше двадцяти років. «Штайнбреннер, — подумав Гребер. — Гайні. Одним миром мазані».
— У мене не просто документи, а дуже добрі докумен-ї и, — відповів він нарешті.— Крім того, оберштурмбан-фюрер Гільдебрандт, якщо це вас цікавить, мій щирий друг.
Есесівець іронічно зареготав:
— А ще що ти скажеш? Може, фюрер теж твій друг?
— Фюрер ні.
Елізабет була вже майже в самому кінці вервечки. Гро бер неквапно дістав з кишені свідоцтво про одруження,
— Ходімо до ліхтаря. Зможете прочитати ось тут? Підпис мого свідка! А дату бачите? Сьогодні! Є ще запитання?
Есесівець втупив очі в папери. Обершарфюрер заглядав йому через, плече.
Це підпис Гільдебрандта, — підтвердив він. — Меіп він знайомий. Але ви все одно не маєте права ходити тут. Це заборонено. Ми не можемо нічого вдіяти. Жалі, вашої брошки. -
Елізабет уже обійшла всіх.
— Мені теж, — відповів Гребер. — Звичайно, коли цс заборонено, ми далі не шукатимемо. Наказ є наказ.
Він рушив навздогін Елізабет. Але обершарфюрер пішов поруч,
— Можливо, ми ще знайдемо брошку. Куди її надіслати?
— Гільдебрандтові, це буде найпростіше.
— Гаразд, — сказав обершарфюрер з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати», після закриття браузера.