Читати книгу - "Горить свіча"

і кинемо здихати, а ти дивитимешся на його муки і проклинатимеш ту мить, коли Вічне Небо відібрало у тебе розум і ти відмовився піти на угоду з непереможними йєка-монголами, не захотів стати нашим побратимом, щоб спільно воювати проти наших ворогів! Невже у тебе, орусуте, кам'яне серце? Подумай!

Почувши ці слова, Дмитро схитнувся. Його підтримали сини Микола та Степан, що, як і батько, занімівши, слухали цю мову.

— Боже! — простогнав Дмитро. — Бідний Ілля! Нещасний сину мій! Краще б тобі не з'являтися було на білий світ! Краще б мені було померти вчора, ніж сьогодні я маю завдавати тебе на люті муки! Боже! Ти ж знаєш, що Києва я не здам! Не здам, хоч би мала загинути вся родина моя! Навіщо ж ти, Боже, не прибрав мене раніше? Навіщо посилаєш мені такі жорстокі, нелюдські випробування?

— Тату! — гукнув Ілля. — Я готовий на все — на смерть і на муки! Не піддавайся нечестивцям! Бо все то — обман! Об однім прошу — не кажи матері та сестриці Янці, що я тут і що мене чекає завтра. Хай вони не знають цього! Їм легше буде! А ти — тримайся! За мене не думай! Захищай Київ! Обороняй його до кінця! І хай я буду першою жертвою в цій обороні! Прощай, батьку! Прощайте, братове!

Він хотів сказати ще щось, але його заступив собою ведмідькуватий Жадігер.

— Досить!

А Менгу спитав Добриню:

— Що сказав наостанку темник Думитро? Згоден він здати Київ чи ні?

— Ні.

— І навіть страта сина не лякає його?

— Лякає. Але Києва здавати не збирається!

— О Вічне Небо! О Високе Небо! Мангуси затьмарили його розум! Нещасний!.. Чи ж він до кінця уторопав, що завтра його син лежатиме тут і конатиме в страшних муках? Ти правильно йому розтлумачив?

— Він знає про це.

— Тоді нам нічого більше робити тут! — з досадою вигукнув Менгу і повернув коня назад.

4

Темна осіння ніч важко налягла на Київ та його околиці. На заборолах — чатові. Вони чутко вслухаються в темряву, що стає ще густішою від далеких татарських багать, що оперезали місто. Там форкають коні, гавкають собаки, ремиґає захоплена по селах на м'ясо худоба, перегукуються караули.

А в місті — темно і тихо. Ні багать, ні голосних розмов. Ніби страшне Батиєве нашестя всім заціпило вуста. Навіть собак не чути, які в мирні часи нерідко валували вечорами аж до півночі. Тільки де-не-де у віконцях блимав вогник свічки чи лучини, та й той швидко згасав, ніби боявся, що його помітить ворог.

Лиш у хоромах воєводи Дмитра довго не гасне свіча. За столом сидить уся сім'я. І нікого чужого. Всі вкрай засмучені, у печалі жінки плачуть, а бояриня Анастасія схилилася на стіл, і її плечі, вкриті барвистою хусткою, здригаються від глухого ридання.

Янка, теж у сльозах, гладить матір по плечах рукою, втішає:

— Мамочко! Ріднесенька! Не плач! Чує моє серце — не загине Ілля! Не знаю, звідки в мені така віра, але вірю — не загине! Не плач, не ховай його завчасно! Та й себе разом з ним!

Всі похмуро мовчать. Микола нахилився батькові до вуха — шепоче:

— Ілля ж просив не казати матері…

Воєвода скрушно стенає плечима.

— Ну, як же не сказати? Все одно дізналася б…

А бояриня судорожно хапає Янчині руки, цілує їх, притискає собі до обличчя, мов шукає в них розради й захисту, а потім знову заходиться відчаєм:

— А-а-а!.. Не вірю! Нікому не вірю! Загине він! Загине синочок мій!.. Не загляну я в його ясні очі, не почую його голосу, не доторкнуся до його білого лиця!.. Навіщо мені жити!

Янчині губи кривляться, очі наповнюються слізьми, і дівчина, припавши до матері, починає голосити теж — а-а-а! Їм поспішили на підмогу невістки, і в хоромині вкотре за вечір вибухає сльозами і криком розпач.

Дмитро — ніби занімів. Сидів похмурий, зчорнілий. Болючі думи охмурили його чоло, стягнули на ньому шкіру в глибокі зморшки. Обидва сини закам'яніло сиділи поряд і збоку поглядали на нього, мовби чекали якогось наказу. Та воєвода, міцно стиснувши зуби, мовчав.

Нарешті Микола узяв його за руку.

— Тату, час біжить… Треба зважуватись!.. Ніч темна — допоможе нам непоміченим пробратися до хати чинбаря Солопка. Хлопці там! Ми ж усі бачили, що їх завели туди, а я слідкував до самого вечора і переконався, що їх звідти не виводили. Отже, вони там! Дозволь узяти сотню охочих — ми визволимо їх!.. Охоронців там не більше десятка. Дозволь!

— Дозволь, батьку, — підтримав брата Степан. — На вилазку — єдина надія!

Дмитро і сам це розумів. Та його охоплювали сумніви.

— А якщо самі загинете? Що тоді скаже мати? А якщо загинуть інші, що скажуть люди?

— Війна, тату… Комусь чи так, чи інак доведеться загинути… А може, і всім!

Вони вже цілий вечір домагалися, щоб батько дозволив зробити вилазку, та він вагався. Боявся утратити всіх трьох синів зразу, боявся утратити молодих гриднів, а найголовніше — боявся ворожої підступності. Він не раз чув, що монголи вдаються до хитрощів. А хіба тут її не може бути? Чому вони не відвели Іллю та Добриню в глибину свого табору? Чому помістили на ніч зовсім недалеко від Золотих воріт? Та, ще й на очах киян? Чи не виманюють на вилазку навмисне, щоб скористатися нею і знищити всіх, хто вийде з міста, аби увірватися у розчинені ворота?.. Ось що непокоїло воєводу і змушувало його вагатися, стримуватися від рішучих дій.

Останні синові слова повернули думки в інший бік.

Київ — город могутній, запасів у ньому вдосталь, тож триматися можна довго. Але ж не безконечно! Хай місяць, два, три… А там і запаси вичерпаються, і голод здолає, а головне — розтануть загони київських захисників. У місті п'ятдесят тисяч мешканців, прибуло з околиць ще десять тисяч — всього шістдесят… Лише кожен четвертий — воїн. Отже, всього п'ятнадцять тисяч захисників Києва! А у Батия скільки — сто, двісті чи триста тисяч? Навіть побіжного погляду досить, щоб переконатися, що супроти одного киянина стане десять, а то й двадцять мунгалів! Тож, може, всім доведеться загинути? Навряд чи, ідучи на західні країни, Батий залишить у себе в тилу непідкореним таке велике місто, як Київ! Безперечно, він спробує будь-що взяти його! Отже, смерть або полон!..

— Гаразд, ідіть! — погодився нарешті Дмитро. — Візьміть скільки треба охочих — і йдіть! Та будьте обережні — не заривайтеся! А я чатуватиму з кількома