Читати книгу - "Пан Ніхто"

нагадує роботу пілотів надзвукових літаків. Надмірні перевантаження. Передчасна спрацьованість. Після того можеш стати доповідачем у квартальній організації[3]. Або читати газети в скверику. Або просто йти під три чорти.

Ще не так давно, розпочинаючи яку-небудь складну операцію, я трепетав, наче шахіст, що сідає за партію з небезпечним суперником. Дурниці. Трепет був набагато сильніший і зовсім інший. Не запал гри, а холодна рішучість, наполеглива й обачлива водночас, готовність іти до кінця. Я тренував у собі цю готовність ще тоді, коли бродив по прикордонних пагорбах разом із Старим та Любо Дияволом. «Зі мною нічого не бійся!» — казав Любо. І я йшов, хоча й боявся, і, боячись, набував майстерності долати страх.

Так, але відтоді стільки води збігло і вже самому Любо час на пенсію. «У фотографії мені більше щастить. Було б стати фотографом». Трьох місяців виявилося досить, щоб увірвався йому терпець і він зв'язався із здирником, що видурить у нього гроші за два-три незначні чи явно фальшиві повідомлення. «Немає іншого виходу». Сьогодні немає, а завтра може бути. Завтра може виникнути якийсь важливий і надійніший доказ, ніж повідомлення цього випадкового інформатора, що його, це також не виключено, підіслали навмисне, аби впіймати тебе на гачок.

Мої думки поступово спрямовувалися до роботи, і це почасти повернуло мені впевненість. Отже, я ще був у нормальному стані. Навіть головний біль притамувався. Але чим більше я думав про справи, то чіткіше усвідомлював, що мені бракує навіть найелементарніших умов для виконання завдання. Я не можу нічого вирішувати, поки не одержу від Любо якихось відомостей, поки не познайомлюся з наслідками його спостережень протягом цих трьох місяців, навіть хай ці спостереження на перший погляд не варті й мідної копійки.

Оте трохи, що я знаю, може лише заплутати мене. І зовсім незрозумілою є неузгодженість між директивою Центру і діями Любо. Директива — до того ж єдина — вимагала «граничної обережності». А Любо в той же час торгувався з якимсь непевним суб'єктом, посилаючись на те, що немає іншого виходу. Хіба в Любо с точніші директиви? Може, суб'єкт не такий вже й непевний? Може… Може… Треба чекати зустрічі.

За хвилину до шостої я вже був на автобусній зупинці «Міст Свободи». Навмисне прийшов тільки на хвилину раніше, аби не стовбичити тут надто довго і не привертати уваги, хоча чекання на автобусній зупинці — не така вже й підозріла річ.

Міст ліворуч од мене поволі піднімається над рівнем шосе, аби далі пройти вже високо над залізницею і перекинутися над морем білою смугою, довгою і рівною, зіпнутою над синьо-зеленою широчінню води. З міста їхав автобус, зморено гуркочучи на другій передачі, й раптово зупинився поряд зі мною. Нечисленні пасажири посідали. Водій глянув на мене, неначе спонукаючи: «Ну, давай, чого спиш!» Але я вдав неуважливого, і тоді він несподівано прибавив газу й рушив до Местре. Якусь мить я дивився услід важкій машині, потім повернув голову і помітив Любо.

Мій друг ще далеко, але я впізнаю його панаму й характерну ходу — з ледь помітним накульгуванням на ліву ногу. В ті часи, коли ми викурювали з гір диверсійні банди, куля влучила йому в ногу, і він став калікою, але наполегливістю й тренуванням майже відновив нормальну ходу і тільки ледь накульгував.

Любо неквапно йшов по мосту, заклавши долоню під пасок, неначе йому заманулося просто подихати повітрям. І все-таки я достатньо знав його, аби вловити по зовні недбалому поводженню, що він пильнує, хоче озирнутися, але не наважується. Замість нього це зробив я, однак на мосту, скільки сягало око, не було нікого, коли не рахувати гурту молоді, яка з галасом і сміхом наближалась протилежним хідником.

Любо був уже метрів за двадцять од мене, коли я помітив машину позад нього. Може, вона з'явилася там раніше, але тільки в цю мить я звернув на неї увагу. Чорний важкий «б'юїк», простий зовні, рухався з нормальною швидкістю, тому я й побачив його лише тоді, коли він раптово звернув просто на хідник. Любо озирнувся й ступив убік, але важка машина вдарила його крилом, збила з ніг і, відкинувши до парапету, промчала повз мене в напрямку до Местре. Якусь частку секунди перед моїми очима стояли довге бліде обличчя водія, напівзакрите великими дзеркальними окулярами, та фізіономія його сусіди — товста й підпухла, з вузькою сивою борідкою. Я спробував роздивитися номер машини, яка швидко віддалялася, але він був заляпаний, та і яка користь із того, машину ж напевно покинуть десь біля Местре, і навряд чи хто завдасть собі клопоту шукати убивць якоїсь невідомої людини.

Убитого оточив гурт цікавої молоді. Я ступив до них, неначе спонукуваний простою цікавістю.

Хтось побіг до телефону, а решта сперечалася: те вбивство справа мафії чи ні. За кілька хвилин вдалині почувся виск поліцейської сирени.

Я повернув назад, намагаючись не поспішати. Втім, я був не сам. Юнаки наздогнали мене, випередили й зникли у місті раніше, ніж з'явився фургон. Нікому не хотілось марнувати час на свідчення.

Я дійшов уже до краю мосту, коли повз мене промчала «швидка допомога» й поліцейська машина. Я обернувся, щоб побачити епілог. Ноші та біле простирадло…

Мені був потрібен телефонний довідник, але поки в цьому кварталі я знайшов кафе, збігло доволі часу. Всупереч моїм сподіванням, ім'я Артуро Конті в довіднику не значилося. Знайшов номер «Зодіаку». Але дзвонити туди небезпечно. І все-таки це єдина можливість.

— Прошу пана Конті!

— Пан Конті вже пішов. Хіба не знаєте, що робочий день скінчивсь! — відказав портьє невдоволено.

— Вибачте, але мушу передати йому дещо спішне. Я щойно приїхав із Женеви. Будь ласка, адресу…

— Адресу… адресу… — так само невдоволено бурчав портьє.

Однак пальці, напевно, вже гортали службовий список, бо трохи згодом я почув у трубці:

— Страда Нуова, 19.

Я відчував потребу трохи зосередитися й випити пива, але деінде. Взагалі після щойно вчиненої необачності вирішив стати гранично обережним. Портьє може забагтися перевірити, звідки дзвонили. Або він сам подзвонить комусь і повідомить, що Конті шукали в спішній справі. Не варто обтяжувати місцеву поліцію ще одним наїздом. Тим паче, що тут звикли мати справу переважно з потопельниками.

Я вийшов з кафе і на ходу зазирнув у план. Виявилося, що до Страда Нуова можна дістатися й пішки — річ майже неймовірна у цьому місті. Наближалася сьома. На вулицях було повно люду. Я пройшов по мосту Скальці, вибрався на привокзальний майдан і рушив праворуч, за людським потоком.