Читати книгу - "Пан Ніхто"

class="p1">Будинок 19 на Страда Нуова — це проста чотириповерхова споруда з облупленим фасадом і жалюгідним входом. Проминув його без будь-якого інтересу й попрямував далі, аж поки не вийшов на якийсь майдан із пам'ятником і, що найголовніше, з кафе. Всівся на терасі й замовив пиво.

Смеркало. Фасади навколо майдану неясно темніли, але в центрі було ще видно, і там виділялися імпозантні обриси бронзового вершника. Якийсь полководець і взагалі історична величність на своєму бронзовому коні, судячи з бундючного вигляду. Зціплені щелепи і набурмосене чоло сміливця викликали повагу, і це наштовхнуло мене на думку справити йому поминки, для чого я замовив і другий кухоль пива.

Поволеньки смокчу пиво, видивляюся на майдан, який ховається в сутінках, і силкуюся одігнати деякі думки, аби тверезо й спокійно обміркувати наступні дії. Тільки от думки, що їх я хочу прогнати, надто міцно засіли в голові: покалічене тіло з переламаними ногами, розбита об кам'яний парапет голова з ледь помітною лисинкою і зім'ята панама, вже просякнута кров'ю.

«Тобі таки час на пенсію, — сказав я собі. — Раз став настільки вразливий, значить, час на пенсію». Оскільки ж ці слова не дають наслідків, знову скеровую свою увагу до пам'ятника. Тепер він увесь затінений, крім плечей і голови вершника із зціпленими щелепами та набурмосеним чолом. «Будьмо! — шепнув я. — І нічого пишатися. Тобі пощастило, що в твої часи не було американської розвідки. Інакше, поки ти хизуєшся на коні, тобі всадили б кулю в спину. Отож тримайся скромніше!» Ці дурниці також не принесли наслідків, бо саме в цей момент я почув шепіт Любо: «А в мене, брате, син, уже п'ять місяців».

«Ти маєш сина, — подумав, — тільки от син твій не має батька. І все-таки краще лишити по собі сина без батька, ніж не лишити нікого. Як, наприклад, я, хоча в мене також міг бути син, і не п'ятимісячний, а п'ятирічний. Але то інша історія».

І в пам'яті моїй спливло дещо з тієї іншої історії на зовсім коротку мить, бо в свідомості знову прозвучало: «Слухай, брате, у мене є син, уже п'ять місяців». — «Годі вже про сина», — сказав я. Треба було про це думати раніше. Треба було нарешті опанувати оте ремесло — уміння сидіти й чекати. Ти не зміг витримати сидіння й чекання. І пропав ні за цапову душу. Так само, як і Старий.

Я, звісно, дуже добре знав, що Любо володів тим ремеслом, і сказав усе це, аби припинити нашіптування на вухо, яке заважає мені зосередитися. Можливо, завдання виявилося непосильним для нього. Можливо, нерви в нього зносилися. Такі, як ми, часто зношуємось раніше, ніж лисіємо. Одначе ремесло він опанував. Принаймні свого часу. І це ремесло я, власне, перейняв саме від нього.

Я знову огледів майдан, але зараз він увесь потонув у неясних тінях. І в моїй голові також ворушаться неясні думки і неясні тіні. Тож, аби відчути що-небудь реальніше, я відгортаю манжет і дивлюся на годинник. Двадцять хвилин на дев'яту. Почекаю до десятої. Ні, чекатиму до опівночі. Але чому до опівночі? Може, не зовсім до півночі, але десь близько того. Коли буде менший риск зустріти небажаних відвідувачів. І коли людина напевне вдома. І не боятиметься, що саме тепер її хтось шукатиме.

Операція рискована. Майже настільки, як і вчинок Любо. Хіба що Любо міг не рискувати, а я змушений іти на риск. Любо навіть не був певен, чи той Конті щось знає, а я тепер це знаю. У мене є конкретне запитання, на яке Конті мусить точно відповісти. Досі на обрії бовванів тільки Моранді. Але Моранді не було в машині, я впізнав би його по фото. Значить, крім Моранді, з'явилося ще дві особи. Хто вони, можна було встановити тільки тоді, коли з'ясується., кому Конті повідомив про зв'язок із Любо. За умови, що Конті буде змушений говорити. Треба його примусити.

Маю час на чекання. І маю час для дій. Справа лише в тому, щоб не переплутати ці часи. Як сплутав їх Любо. І як свого часу сплутав Старий.

Ця історія із Старим сталася дуже давно, ще коли ми вистежували диверсійні банди в прикордонних районах. Якось ми засікли одну таку банду в покинутому млині. Саме світало, і ми не мали жодного уявлення, скільки людей затаїлося там, а нас було тільки четверо, через те Любо послав малого Савова по підмогу. Любо, Старий і я лягли за деревами. В якийсь момент один бандит з'явився у дверях, і Старий, всупереч наказу, вистрелив і влучив, але розколошкав вулик. Нас стали обстрілювати з вікон і крізь шпарини в стінах, а ми мусили берегти набої, ті зрозуміли, що нас тут жменька, й почали готуватися до прориву. Тоді Любо дав команду, і я поповз уперед і жбурнув «лимонку» в групу, яка скупчилася на порозі, а Любо тієї ж миті кинув гранату у вікно. Після двох вибухів запала мертва тиша. В нас не було більше гранат, а набоїв лишилося малувато. Треба було лежати й чекати підкріплення. Але ніщо не порушувало тиші, і Старий повторював: «Чого ми чекаємо! Хіба не бачите, й живої душі не лишилося». Він був злий і зморений цілонічним ходінням та пильнуванням і поспішав хутчіш спуститися в село. «Чого ми чекаємо?» — запитав Старий і, перш ніж Любо встиг зупинити його, підвівся, підбіг до дверей і тільки зазирнув усередину, як звідти вдарив автомат. Старий підігнув ноги, неначе щось упустив і нахилився підняти, але тільки охнув і впав на порозі. А невдовзі надійшло підкріплення.

Зараз Любо повторив його помилку. Через двадцять років. За двадцять років людина може доволі зноситися в такому ремеслі. Зноситися раніше, аніж почне рідшати волосся. І я знову бачу притиснуте до парапету тіло, і тім'я з ледь помітною лисиною, і пожмакану панаму. Обличчя його не видно, бо воно обернене до тротуару. І це на краще.

Кельнерка забирала гроші з сусіднього столика. Там сиділи літній чоловік і жінка, але я навіть не помітив, коли вони пішли. Казав же, що мені час на пенсію.

— Ви вже зачиняєте? — запитую.

— О ні, — відразу заспокоїла мене дівчина. — Ми працюємо до опівночі.

— А що можна з'їсти?

— Міланську котлету?

Я ствердно кивнув головою, хоча й міланська котлета може набриднути, коли її їсти двічі на день.

— І пива?

Я знову кивнув.

Отже, «працюємо до опівночі». Ну, а ми працюватимемо від опівночі й далі. Аби тільки посувалися справи. Робити