Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

class="p1">Майже відразу ж з амбразури з’явилася чиясь голова, і зі стіни спустився довгий мотузок. Дівчина схопилася за нього, вставила ногу в петлю на кінці мотузка й помахала рукою. Швидко й плавно її витягнули на прямовисну кам’яну стіну. Вже за мить вона піднялася на зубці і стала на плоскому даху будинку, що прилягав до фортечної стіни навколо Пешкаурі. Біля відчинених віконниць чоловік у тозі з верблюжої шерсті спокійно змотував мотузку, немов йому було за дурницю витягнути дорослу жінку на п’ятнадцятиметрову стіну.

— Де Керім Шах? — видихнула вона.

— Спить унизу. Ти принесла звістку?

— Конан викрав Деві з фортеці й повіз її в гори! — випалила вона, від квапливості проковтуючи слова.

На обличчі Хемси не позначилося ніяких відчуттів, він лише кивнув головою, обв’язаною тюрбаном, і сказав:

— Керім Шах буде задоволений, коли дізнається про це.

— Зачекай! — Дівчина обійняла його за шию. Вона важко дихала не тільки від бігу. Її очі палали в мороці, як два чорні алмази. Вона наблизила своє обличчя до лиця Хемси, який, щоправда, прийняв її обійми, але не відповів. — Нічого не говори гірканцю! — видихнула вона. — Ми самі використаємо цю звістку. Губернатор і його люди вирушили в гори, але з таким самим успіхом вони могли б переслідувати дух. Чундер Шан нікому не сказав, що викрали саме Деві. Окрім нас, у Пешкаурі й фортеці ніхто про це не знає.

— А яка з цього користь для нас? — розмірковував чоловік. — Мої хазяї послали мене разом із Керім Шахом, аби я допомагав йому в кожному…

— Допоможи собі! — крикнула вона з люттю. — Скинь ярмо!

— Ти хочеш сказати… Я мушу виявити непокору моїм хазяям? — пробурмотів він, і дівчина, яка притиснулася до його грудей, відчула, як його тіло здригнулося від жаху.

— Так! — вона зі злістю струснула його. — Ти теж чаклун! Чому ж ти маєш бути невільником, спрямовувати свої сили й уміння тільки на те, щоби звеличувати інших? Пора вже самому скористатися всім цим!

— Не можна! — Хемса тремтів, як у лихоманці. — Я не належу до Чорного Кола. Тільки за наказом моїх хазяїв я насмілююся користуватися знанням, яке маю завдяки їм.

— Але можеш використовувати його набагато краще! — вона наполегливо переконувала його. — Зроби те, про що я тебе прошу! Це безперечно, що Конан викрав Деві, аби тримати її як заручницю і обміняти на спійманих сімох вождів. Убий їх, щоб Чундер Шан не міг використовувати їх для викупу Деві. Потім подамося в гори й заберемо її в афгулів. Їхні ножі не допоможуть проти твого чаклунства. Ми візьмемо викуп, скарби вендійських королів будуть наші, а коли їх одержимо — обдуримо кшатріїв і продамо Деві королю Турану. Ми станемо багатшими, ніж самі можемо собі уявити! Будемо в змозі заплатити найманцям. Займемо Корбул, виб’ємо туранців із гір і вишлемо наші війська на південь. Ми будемо володарями імперії!

Хемса теж почав важко дихати, тремтячи, як лист, у її обіймах. Великі краплі поту стікали його сполотнілим обличчям.

— Кохаю тебе! — пристрасно вигукнула вона, звиваючись у його обіймах, міцно притискаючись до нього і струшуючи його. — Зроблю тебе королем! Заради кохання до тебе я зрадила свою пані, а ти заради кохання до мене зрадь своїх магістрів! Чому ти боїшся Чорних Чаклунів? Покохавши мене, ти вже порушив одну з їхніх заборон! Поруш і інші! Ти такий самий могутній, як і вони!

Навіть людина з льоду не витримала б вогню пристрасті й люті, що віяла від її слів. З невиразним вигуком Хемса притиснув до себе дівчину й обсипав поцілунками.

— Я зроблю це! — сказав він охриплим від пристрасті голосом. Він хитався, як л’яний. — Сила, якою наділили мене магістри, служитиме не їм, а мені! Ми заволодіємо світом! Світом…

— Ходімо ж! — Обережно визволившись з його обіймів, вона взяла його за руку і повела до люка на даху. — Ми маємо бути певними, що губернатор не обміняє цих сімох афгулів на Деві.

Хемса пішов за нею, як у трансі, вони спустилися сходами й опинилися в невеликій кімнаті. Керім Шах нерухомо лежав на ложі, прикриваючи лице зігнутою в лікті рукою, немов йому заважало неяскраве світло мідної лампи. Дівчина схопила Хемсу за руку і швидким жестом провела ребром своєї долоні по шиї. Хемса підняв було руку, але потім, змінившись на лиці, похитав головою:

— Я їв його сіль, — шепнув він. — Крім того, він нам навряд чи зашкодить.

Вони з дівчиною вийшли на вузькі круті сходи. Коли їх обережні кроки затихли, Керім Шах підвівся з ложа, витерши піт із лоба. Він не боявся удару ножем, але Хемси боявся, як отруйного гада.

— Люди, котрі влаштовують на дахах змови, мають пам’ятати про те, аби говорити тихіше, — шепнув він собі. — Хемса повстав проти своїх хазяїв, тільки через нього я міг з ними спілкуватися.

Отже, на їхню допомогу розраховувати вже не варто. Відтепер дію на свій ризик.

Швидко підійшов до столу, дістав із-за пояса перо й пергамент і накреслив кілька коротких пропозицій:

“Косра Хану, губернатору Секундерама. Кіммерієць Конан викрав Деві Жазміну і гайнув до афгульського села. Є можливість схопити Деві, чого так давно жадає король. Негайно пошли три тисячі вершників. Чекатиму їх із проводирями в полонині Гурашах”.

Закінчивши, він приписав унизу своє ім’я, яке навіть і близько не нагадувало ім’я Керім Шах.

Потім дістав із золотої клітки голуба і тоненькою ниткою прикріпив до його ноги згорнутий в маленьку трубочку пергамент. Тоді швидко підійшов до вікна і випустив птаха в ніч. Голуб залопотів крилами, врівноважився й зник у темряві, як швидка тінь. Схопивши плащ, шолом і меч, Керім Шах скочив із кімнати і збіг униз крутими сходами.

В’язниця в Пешкаурі знаходилася за масивною стіною, у ній була тільки одна, оббита залізом і розташована в напівкруглому порталі, брама. У світильнику над порталом горіли смоляні тріски, а біля дверей навпочіпки сидів стражник зі щитом і списом, спираючись головою на держак своєї зброї та час від часу позіхаючи. Раптом стражник схопився на ноги. Він дав би голову на відсіч, що не стуляв очей, та все ж перед ним стояла людина, появи якої він не помітив. На чоловіку була тога з верблюжої шерсті й зелений тюрбан. У відблисках миготливого світла смолоскипа на його обличчі горіли дивно виблискуючі очі.

— Хто там? — запитав стражник, наставляючи списа. — Хто ти?

Прибулець не виявляв сум’яття, хоча вістря списа торкалося його грудей. З надзвичайною увагою він вдивлявся в стражника.

— Що ти маєш робити? — запитав він раптом.

— Охороняти браму! —