Читати книгу - "Мотря"

Він для неї тая мрія, без котрої життя — одна скука, одна пустиня, — байдужність, як казав Чуйкевич...

Здригнулася і глянула кругом, ніби боялася, чи хто не підслухав її. Але тільки Матір Божа дивилася на неї. Мотря впала навколішки перед Її образом і мочилася, як ніколи. Аж почула, що хтось по сходах іде. Встала, Почала скоро вбиратися, в те саме вбрання, що його мала вчора. Навіть дівчат не кликала, щоб помагали. Пощо? Не треба розніжуватися, треба привикнути до праці і — до боротьби. Знайшла ціль у свойому життю.

Тітка втішилася, побачивши її здоровою і жвавою.

— Встала, моя Мотренько! Як твоє здоровля? Перестрашила ти нас учора. Гетьман оторопів. Не казав огнів пускати, вечерю мовчки їли, в дворі зробилося, як у келії. Але славити Бога, що тобі краще, рибонько моя.

— Спасибі вам, тітусю. Соромно мені, що обімліла. Сама не знаю, що сталося зі мною. Не стало сил. Тепер я серджуся сама на себе, що не видержала. Пропало! Але я, тіточко, не хочу, щоб мене нині мої дівчата чесали. Розчеши ти мене, як колись.

Марія Федорівна легкою рукою розчісувала буйне Мотрине волосся, що бурливими хвилями спливало на її білі круглі рамена. Пестила ним свої худі пальці, ніби нагадуючи, що й вона мала колись такі гарні коси, та, на жаль, посивіли вони зарання.

— Наші поїхали на лови. Гетьман теж.

— І гетьман теж поїхав? — спитала Мотря, ніби вона не бачила його.

— Гетьман сказав: "Поїдемо, так і гамору в дворі не буде. Хора панночка спокою потребує". Наказав, щоб збиралися і виїздили тихо. Не збудили тебе?

— Ні, тіточко, я спала, як камінь.

— От бачиш, який уважливий наш гетьман. А чемний, а ввічливий, таких тепер нема. Де-де-де! Переводяться такі гарні люди.

Мотря могла присягнути, що Марія Федорівна покійного Сомка згадала, бо рука в неї" дриґнула і вона смикнула Мотрине волосся.

— Заболіло?.. Прости. Стара рука.

— Ні, тітусю, я навіть і не чула. Чешіть.

— Тільки моєї сестри гетьман не може прихилити до себе. Не знаю, звідки в неї тая нехіть. Нарікає, що втомилася і не виспалась.

— Мати вдома?

— Ні, і вона поїхала. До пасіки. Туди має також і гетьман поступити з ловів. У пасіці й обідатимуть. А в Любові Федорівни тільки й жури, щоб гарно обідати й вечеряти. За стравами та за напитками теперішні люди світа божого не бачать. Все лиш бенкети та бенкети, а діла мало.

— А мені, тіточко, здається, що моя мати забагато того світу бачить.

— Як же би це?

— А так, тіточко, що вона хотіла б бути і першою багачкою на всю Україну, і усім заправляти по своїй уподобі, як гетьманша.

— Мудра твоя мати, Мотре, і горда.

— Грішною гордістю горда, — прости мені. Боже, гріха, що так про свою матір кажу.

— Нехай Бог простить! — Марія Федорівна зітхнула.

— А тому я таку гордість грішною називаю, — говорила Мотря, — що вона нікого більше опріч себе не бачить.

— Може, воно і не так-то вже погано, як ти гадаєш. Любов Федорівна і мужові своєму добра бажає, і вас усіх любить, тільки не виявляє того по собі.

— Цього нині, тітусю, замало. Треба ж і про те подбати, що нам щастя і багатства дає, про свій рідний край. Ми ж не якісь рабині, ми свідоме жіноцтво. Хочеш мати права, так і обов'язки мусиш брати на себе. Дбаєш про себе, треба

й про загал подбати.

— Авжеж, що треба! — притакнула тітка, сплітаючи Мотрині коси й укладаючи їх у вінок, в найкращий вінок на голові дівоцькій.

Мотря глянула в зеркало.

— Та й гарно ж ви мене зачесали, тіточко! Їй-Богу, гарно! Хоч до аналоя ведіть. Та до аналоя мені далеко.

— А кому ж тоді близько, Мотре?

— Може, кому й близько, хоч би й моїм дівчатам, а мені далеко — не складається. І правду вам сказати, не подружнього щастя я бажаю.

— А якого ж?

— Якого? Як би вам це сказати, щоб не сміялися з мене, щоб не подумали собі, от верзе Бог зна що... якогось іншого щастя, щоб воно тривало хоч би й одну тільки хвилину, але щоб було таке сильне, таке могутнє, щоб дало таке вдоволення, якого не дають цілі довгі роки звичайного, буцімто

щасливого життя.

— Яка ж то така велика хвилина може бути, Мотре? Не розумію тебе.

— Яка хвилина?.. Уявіть собі, тітко, що наші батьки й брати пішли в поход. Але не на приказ царя і за царя, а за Україну, за її визволення. Борються, як боролися предки, побіджують. І отеє. Бог дав, що остаточна побіда за нами. Уявіть собі, тітусю: ми побідили, Україна вольна! І нема вже ні чужих регіментарів у нас, ні московських воєводів, ні цар нам не пан, ні король, ні хан, — гетьман заправляє нашою країною — наш, український гетьман! І ось він на сивому коні в'їжджає з поля боїв у золотоверхий Київ. Дзвони грають, сурми трублять, на валах тої твердині, що цар нашими руками будував, з гармат палять, народ хвилюється, як море. Всі очі радістю горять, груди воля розпирає: "Осанна! Осанна!!" Дівчата квітки під ноги сиплять, малинові хоругви лопотять, як птиці, що крила широко розпустили, бо вилетіли з кліток. "Осанна! Осанна! Осанна!" Вже наших козаків не поженуть копати канали московські, вже на їх костях не будуть класти нової столиці, вже наших дівчат ні в ясир не загорнуть, ні до панських, ні до воєводських спалень ночувати не силуватимуть, — вони вольні! І забувають матері й сестри про синів і братів, що в визвольній боротьбі свої голови поклали, й підносять маленьких дітей на руках високо, понад голови юрби, і кажуть: "Дивіться, це той, що нам виборов волю! Це гетьман!.." Ах, як я такої хвилини бажаю! Хай би я її бачила з вікна чернечої келії, хай би мене врадувана товпа ногами своїми стратувала, хай би мені серце з превеликої радості надвоє розірвалося, але знала б я, що була щаслива таким великим щастям, що більшого в