Читати книгу - "Печатка Святої Маргарити"

давати і тієї баланди, яку варили для решти арештантів.

Ділитися ж зі священиком своєю пайкою іншим було суворо заборонено.

Поки уповноважений ОДПУ з іноземних справ, товариш Іван Мальцев, через нестачу людей контролював вивіз церковних цінностей з надзбручанських храмів та мотався прикордонною територією поміж селами, єпископу було висунуте звинувачення: пособництво у шпигунстві на користь Польщі. Таке звинувачення, без сумніву, потребувало ґрунтовних доказів, але того факту, що Лєпновський католицький священик і поляк за національністю, виявилося більш ніж достатньо. Фабрикувати ґрунтовні фальшиві докази та шукати липових свідків у слідчих не було ні часу, ні бажання — мали справи й більш термінові. Тому вже за тиждень про католицького єпископа Лєпновського забули і покинули гнити у підвалах слідчої в'язниці напроти колишньої православної консисторії.

Для Сєргєєва це був ще один «забутий» слідством арештант, з якого він не мав ні зиску, ні користі — самі лише клопоти.

Парафіяни вступатися за свого священика у такий непевний час боялися, бо звинувачення у шпигунстві було занадто серйозним, тож за панотцем Лєпновським ніхто не питав, ніхто не приходив його провідати, ніхто для нього, а отже і для коменданта Сєргєєва нічого не приносив.

Певну користь, правда, з єпископа Сєргєєв все ж отримав: коли арештованого доправили до в'язниці, той мав при собі деякі особисті речі: вузлик із ліками, натільний срібний хрестик, золоту ладанку із мощами якогось святого, срібний єпископський перстень та ще одну каблучку із зо-враженням чи то Матері Божої, чи то іншої святої. Дріб’язок, звичайно, та хоч щось!

Усе це при обшукові отець Лєпновський мусив віддати. Забрали навіть ліки, без яких ревматичні болі ставали неможливо гострими.

У разі звільнення Лєпновського особисті речі йому мали б повернути, та у Сєргєєва на ті цінності були інші плани.

Єпископ мужньо зносив страждання, втішав інших арештантів та молився за кожного з них, однак на другий тиждень його ув’язнення по обіді отцю Лєпновському наказали вийти з камери.

Сподіваючись на те, що за відсутності доказів його звільняють, панотець вдячно звів очі до сірої, порослої павутиною тюремної стелі.

Перехрестив решту арештантів, обіцяючи вже завтра спробувати передати їм бодай якийсь харч та ліки, і послідував за своїми конвоїрами. Однак замість того, аби вивести єпископа із підвалу, його провели вузьким коридором ще глибше під землю. Заштовхнули у тісну муровану камеру, якою слугувала давня розчищена від сміття та завалів пивниця.

За кілька митей до своєї смерті отець Лєпновський ще встиг із жахом подумати, що, мабуть, його перевели в «одиночку», та коли обернувся і побачив націлений у голову наган, зрозумів: то розстрільна кімната. Ця думка була для нього останньою.

Речі Лєпновського Антон Сєргєєв, як і запланував, залишив собі.

Тіло єпископа витягли на подвір'я, кинули долілиць.

Сєргєєв покликав лікаря Пливановського, аби засвідчити смерть арештанта, що намагався утекти начебто під час надання йому необхідної медичної допомоги і був застрелений пильною охороною в'язниці.

Те, що отець Лєпновський через ревматичні болі ледве волочив ноги, і втеча навпростець, через тюремне подвір'я, а далі більшовицьким Старим Містом для нього була фізично неможливою, нікого, звичайно, не хвилювало.

Пливановський, навіть не муркнувши, підписав усе, що потрібно.

На цьому все мало забутися.

Однак Сєргєєв не розраховував, що вже за день після того до слідчої в’язниці заявиться уповноважений ОДПУ Іван Мальцев і почне розпитувати про отця Лєпновського.

Причина начебто й поважна: у підвідомчій єпископу Подільській дієцезії відбувалася планова експропріація церковних цінностей. Єпископ міг знадобитися. Хто знає, скільки від радянської влади місцеві того добра приховали!

В такому разі Лєпновський міг переговорити місцевих священиків та парафіян по-доброму віддати коштовні ікони та інший церковний реквізит.

Однак… Лєпновського вже не було серед живих. Сєргєєв так і відповів, продемонструвавши товаришу Мальцеву відповідні документи.

Та, схоже, на цьому справа не завершилася… Адже ось він ще із якимось щиглом крокують подвір’ям слідчої в’язниці… Чого ж йому знову треба, цьому Мальцеву?

Сєргєєв напружився, відчувши у роті присмак паніки. З представником ОДПУ заїдатися не варто. Такий будь-яку дрібницю при бажанні може повернути проти тебе. Зусиллям волі спробував опанувати себе, заспокоїтися.

А неждані гості уже підіймалися сходами до нього, на другий поверх.

Товаришу Мальцев, зачастили Ви до нас. Не думав, що наша гостинність так припаде Вам до душі, — невпевнено пожартував Сєргєєв. — Що трапилося цього разу?

Іван ліниво посміхнувся.

— Та все не можу забути, товаришу Сєргєєв, яку неприємність зробили мені Ваші підлеглі: те, що я розраховував скінчити миром, тепер доведеться закінчувати війною.

— Маєте на увазі, по-доброму приховані церковні причандалля Вам селяни віддавати не захочуть? — перепитав комендант.

— Саме так… Інша справа, коли то велів би їм зробити їхній пастор, яким, безумовно, вони вважали єпископа Лєпновського… От, скажімо, навіть у тій же Тарноруді… Купа питань!

— Ну, товаришу Мальцев, при всій моїй повазі до Вас воскресити єпископа Лєпновського я не в змозі. Я викликав до нього лікаря — панотця замучив ревматизм. Замість бути вдячним за допомогу, старий кинувся тікати. Та куди йому з такими болючими ногами!.. А хлопці пальнули і влучили. Отак воно й трапилося. Та я вже й казав Вам… — удавано скрушно зітхнув Сєргєєв.

— До слова, товаришу Сєргєєв, — Мальцев повернувся до Марка, що увесь цей час стояв поряд із ним. — Знайомтеся: мій колега, уповноважений ДПУ з іноземної роботи Валеріан Клєвєров. Тож сьогодні я тут, радше, через нього. Так би мовити, вводжу у курс справ, показую, що у нас де… От і до Вас вирішили зазирнути. Думаю, познайомлю про всяк випадок, поки у Старому Місті. А з тим попом так… по-дурному вийшло.

Комендант вишкірився, бо сонце лупило йому просто в обличчя.

— Радий знайомству, товаришу Клєвєров, — потиснув Маркові руку. — Ну… раз Ви тут… то, може, чаю? Аби вже зовсім загладити цю дурнувату ситуацію, — Антон Сєргєєв вказав рукою на двері кімнати, яка слугувала йому кабінетом. — Я ж якраз чаювати