Читати книгу - "Поза часом"

а ти дивилася на мене так само, як дивилася завжди на Доро, ти вже була нареченою, невдовзі мала вийти заміж, а я стояв там, і ти простягнула мені мило й наказала помити вуха, ти дивилася на мене, голого, наче на хлопчиська, яким я тоді, власне, був, і тобі було байдуже до мене, ти навіть не помічала мене, адже я для тебе був лише хлопчиськом, і ти пішла, мовби ніколи мене й не бачила, мовби я не стояв там, не знаючи, куди подітися, поки ти гляділа на мене.

— Я дуже добре це пам’ятаю, — проказала Сара. — Пам’ятаю не гірше за тебе, Анібале.

— Так, але це не те саме.

— Хтозна, а раптом те саме. Ти тоді не міг цього знати, але я відчувала, що ти любиш мене саме так і що я змушую тебе страждати, через те я й мусила ставитися до тебе, як і до Доро. Ти був хлопчиськом, але іноді мені було дуже прикро, що ти хлопчисько, це видавалося мені несправедливим чи якось так. Якби ти був старший років на п’ять… Я скажу тобі все, бо тепер уже можу сказати, і це буде справедливо: того дня я навмисне зайшла до ванної кімнати, я не мала жодної потреби дивитися, миєтеся ви там чи ні, я ввійшла, бо сподівалася в такий спосіб покінчити з усім цим, вилікувати тебе від твоєї мрії, аби ти збагнув, що ніколи не бачитимеш мене такою, а от я маю право роздивлятися тебе з усіх боків, як хлопчиська. Саме тому, Анібале, щоб ти вилікувався раз і назавжди й перестав дивитися на мене так, як дивився, гадаючи, буцімто я не розумію. А зараз іще по келишку віскі, бо ми обоє вже дорослі.

Від присмерку до глупої ночі, дорогами слів, що йшли від нього до неї й від неї до нього, рук, що на мить торкалися одна одної на скатертині, а тоді сміх і знову сигарети, і поїздка в таксі, якесь знайоме їй чи йому місце, кімната, все немов злилося в один-єдиний миттєвий образ, відбилося в білині простирадл і майже одразу — нестямне здригання двох тіл, їхня нескінченна зустріч, паузи — уривані, відновлені й знову порушені — й щораз менш імовірні, з кожним новим вибухом, який зжинав, вивергав і спалював їх до сонноти, до останнього вогнику сигарети на світанку… Коли я загасив настільну лампу й глянув на дно порожньої склянки, геть усе було запереченням, рішуче відмовлялося визнавати, що на годиннику дев’ята вечора, а я стомився після чергового робочого дня. Навіщо писати далі, якщо слова вже цілу годину ковзали по цьому запереченню, лягаючи на папір такими, якими були, знаками, позбавленими будь-якого підґрунтя? До певного моменту вони мчали, осідлавши реальність, повнячись сонцем і літом, слова «подвір’я у Бенфілді», слова «Доро, ігри, рів», дзижчання вулика в надійній пам’яті. От тільки добувшись часу, де не було ні Сари, ні Бенфілда, оповідь зробилася буденною, практичною повсякденністю без споминів та снів, звичайним життям, ні більше, ні менше. Я хотів вести її далі, хотів, щоб і слова були не проти рухатися вперед і дістатися нашої теперішності, будь-якого марудного дня в нашому конструкторському бюро, аж раптом пригадав сон, що наснився мені напередодні, сон, де знову була Сара, котра повернулася здаля, з колишніх часів, і я вже не міг залишатися у цій теперішності, де мені знову доведеться вийти ввечері з бюро, щоб випити пива в кав’ярні на розі; слова знову сповнилися життям, і хоча вони брехали, хоча були позбавлені бодай якої певності, я й далі їх писав, бо вони промовляли мені про Сару — про Сару, котра йшла вулицею — о, як добре було й далі їх писати, нехай навіть це абсурд, писати, що я перетнув вулицю, вдавшись до слів, які допомагали мені зустріти Сару й порозумітися; це був єдиний спосіб з’єднатися нарешті з нею та сказати їй правду, торкнутися її руки й поцілувати її, почути її голос, побачити, як волосся хльоскає її по плечах, і піти з нею в ніч, де слова сповнюються простирадлами та пестощами, але як тепер іти далі, як розпочати з тієї ночі життя із Сарою, коли поруч чується голос Феліси, вона зайшла з дітьми сказати мені, що вечеря готова, треба сідати за стіл, бо вже пізно, а діти хочуть подивитися по телевізору фільм про каченя Дональда о десятій двадцять.

Кошмарні сни

Чекати, це торочили всі, слід чекати, бо в таких випадках ніколи невідомо, і лікар Раймонді теж, слід чекати, іноді буває реакція, тим паче у Мечиному віці, слід чекати, сеньйоре Ботто, так, лікарю, але вона ось уже два тижні не прокидається, два тижні, наче мертва, лікарю, я знаю, сеньйоро Луїсо, це класичний стан коми, тут нічого не вдієш, слід чекати. Лауро також чекав, щоразу, повернувшись з факультету, стояв якусь мить на вулиці, перш ніж прочинити двері, й думав: сьогодні вже напевно, сьогодні зайду, а вона прокинулася, розплющила очі й говорить щось до мами, не може ж це стільки тривати, не може вона померти в двадцять років, авжеж, вона сидить у ліжку й розмовляє з мамою; але слід було й далі чекати, все те саме, синку, лікар прийде надвечір, всі кажуть, що тут нічого не вдієш. Ідіть, друже, щось з’їжте, а мама залишиться з Мечею, ви повинні добре харчуватися, не забувайте про іспити, а тим часом подивимося випуск новин. Все минало, єдиним, що не змінювалося, була Меча, день у день вона залишалася такою самою, втиснуте в ліжко тіло Мечи, худорлявої та легенької Мечи, котра танцювала рок і грала в теніс, а тепер лежала розчавлена, розчавивши всіх за ці два тижні, важка вірусна інфекція, коматозний стан, сеньйоре Ботто, неможливо робити прогнози, сеньйоро Луїсо, треба тільки підтримувати її, дати їй шанс, у цьому віці стільки сил, таке бажання жити. Але ж вона сама не може собі зарадити, лікарю, вона нічого не розуміє, вона немов… прости Господи, що це я таке кажу.

Лауро теж не йняв віри, це скидалося на Мечин жарт, вона завжди отак кпила з нього, то стане на сходах убрана, мов примара,