Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

завданням майже миттєво і вивів мене на офіційний сайт «Блек-Найта». Він виявився англомовним, і це було не дивно, адже заклад призначався для іноземців.

— І що там пишуть? — запитав Мишко.

Згадувати з похмілля значення слів, які ти вчив більше десяти років тому, навчаючись у досить посередньому університеті, було складно.

— «Ми завжди будемо раді…» Що за слово?… Біс, не знаю. «І ви зможете…» Знову не знаю.

Коли я ще був студентом, то вірив у те, що завдяки своїм знанням і чесній праці зможу досягти успіхів у цьому житті. Можна сперечатися, чи мав я слушність. Але мені здається, що все-таки в моїх юнацьких міркуваннях було багато здорового глузду.

— Спробуємо інакше.

Я витяг із мережі словник-перекладач, розмістив його в нижньому куті екрану, і справи пішли значно краще.

«Ми завжди будемо раді надати вам сервіс найвищого рівня! У нас ви зможете не тільки прекрасно відпочити і повечеряти, але й побачити виступи майстрів класичного балету! У наших залах виступають кращі актори Північної Столиці, і вам…»

— А про гру? — запитав Мишко.

— «До ваших послуг прекрасні рулеткові столи, „баккара“, „Блек Джек“…», — прочитав я.

— Невже заради цього треба було докладати стільки зусиль? — запитав Мишко.

— Ні, — сказав я, — вони гарантують іноземцям не тільки комфорт, але і безпеку. Бачиш ось цей напис?

— Ну? — Мишко розгублено знизав плечима.

— А тут вони називають постійних клієнтів.

— І що з того?

— Серед них досить багато журналістів, які працюють у Північній Столиці. Ось їхні імена. Дивися: Мартін Суонні, Далтон Уейн, Ебра Валлай.

— І що? — Мишко однак нічого не розумів.

— Зараз побачиш.

Я клацнув мишкою, і комп’ютер вивів список усіх іноземних газетно-журнальних представництв, розташованих у Північній Столиці. А заразом їхні адреси і телефони.

— Я хочу потрапити в «Блек-найт-холл-фореве», — мовив я. — Але ми не ті іноземці, яких туди пускають. А тому нам потрібно знайти чужинця, який би провів нас до столів «Блек-Найта».

— Як? — запитав Мишко.

— Просто, — відповів я, взяв слухавку і набрав номер.

— Алло, — сказав я, — здрастуйте.

— Здрастуйте, — відповіли мені російською.

— Ви журналіст? — запитав я, оскільки дзвонив у «Північний Офіс „Новин Великого Яблука“».

— Так.

— Бажаєте взяти інтерв’ю в професійного гравця в рулетку?

— З глузду з’їхав, — сказав Мишко.

Я похитав головою.

2

Людина на тому кінці дроту засумнівалася:

— Не знаю…

— Я можу виграти тисяч п’ятсот за вечір. Хочете, розповім як?

— Мені потрібні докази.

— Тоді зустріньмося.

— Навіть не знаю…

— Я розповім вам про те, як у Північній Столиці вбивають клієнтів казино.

— А докази у вас є? — продовжував сумніватися в серйозності мого дзвінка іноземець.

— Як вас звати? — запитав я.

— Можете називати мене Джоном, — сказав він.

— А ви мене Іваном, — відповів я. — Зустріньмося, і якщо мої докази видадуться вам не дуже серйозними, пошлете мене під три чорти. Домовилися?

— Домовилися, — нарешті погодився він.

З’ясувавши де і коли, я поклав трубку.

— Такого ти раніше не робив, — сказав Мишко.

— Пусте, — усміхнувся я, — пішли збиратися.

У нас ще було багато часу, щоб опорядитися, одягтися, дати Яні тисячу євро і розповісти, де знаходяться найкращі в Північній Столиці музеї, театри і ресторани.

— А ви? — запитала вона.

— А ми попрацюємо трохи.

— А я?

— А ти розважайся, — сказав я.

З

Ми вийшли з готелю, швейцар гукнув таксиста, і ми поїхали на зустріч.

Американець виявився досить молодим чоловіком в окулярах і з величезними порцеляновими зубами.

— Я з вами розмовляв по телефону? — запитав я.

— Зі мною, — відповів він.

— Тоді давай познайомимося.

Ми потисли один одному руки:

— Іван, — сказав я.

— Джон, — усміхнувся він і, глянувши на Мишка, запитав:

— А це?…

— А це — людина без імені, — відповів я.

— Саме так, — мовив Мишко.

Американця цілком влаштувала така відповідь.

4

— Ви обіцяли докази, — нагадав іноземець.

А сам сунув руку до захованого в кишені диктофона.

— Елементарно, — сказав я, роблячи вигляд, що не помічаю цього.

Я не даремно призначив йому зустріну саме на цій вулиці. Варто було зробити лише два кроки, і ми опинялися в невеликому кафе, в одній із кімнат якого стояли дві рулетки.

Година була рання, столи порожні. Круп’є, які нудьгували біля них, побачивши нас, заусміхалися. А той, до чийого столу ми підійшли, зробив крок убік — до кнопок під ковроліном.

— Поклич менеджера, — сказав я йому.

Він одразу ж перестав посміхатися і запитав:

— Навіщо?

Витягши з кишені пачку грошей, я поклав перед ним двісті євро.

— Поклич менеджера.

— Слухаю вас, — мовила повна, фарбована блондинка, яка з’явилася за кілька хвилин.

— У мене до вас невелике прохання, — сказав я. — Хочу на півгодини