Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

вдихнув волосся Олесі і жадібно почав виривати його. Голова дівчини металася зі сторони у сторону, билася об цегляні стіни, залишаючи на них свої сліди. Олеся перебувала на грані між свідомістю і непритомністю. Її охопив той жахливий стан, коли ти ще відчуваєш страшний біль, проте ще не можеш від нього сховатися на задвірках свідомості.

— Не заплющуй при мені очі! — кричав Микита, — не смій поводитись не виховано, — вишкірився на всі зуби і, мов собака, шершавим язиком провів по щоці.

— Віддай мені своє волосся! — гримів він продовжуючи боротьбу зі скальпом, — лише я можу його оцінити сповна, — останній склад чоловік просичав театрально довго, розчепіривши пащеку з гнилими зубами, корі раділи хоч би тому, що залишилися, він встромив погляд у небо. Слина потекла по його підборіддю, почала капати на синю шию Олесі, яка була вкрита червоними мальвами.

— Віддай мені свої нігті! — упивався безхатченко. Осколком він почав підколупувати ніготь Олесі. Пововтузившись з хвилину йому вдалося це зробити лише наполовину. І він гнівно жбурнув Олесю і стіну.

— Хоч зуби свої віддай! — майже плачучи стогнав у екстазі колишній друг. Чорними від бруду пальцями він почав лічити білі перлинки зубів.

— Один…

— Два…

— П’ять…

— Двадцять один… Як багато! — щиро посміхаючись плакав він. Ніби током, пронизувало усе його туло, коли він відчував гладкість кожного наступного зуба.

— Якби ти не годувала мене пиріжками, я б викорчував всіх їх до чорта! — його слова повільною хвилею звуку наростали, доки він не зірвався на писк. Микиту з напівживою Олесею оточили чорні постаті. Загрозливими скелями вони нависли над шаленою сценою.

— Не вбивайте мене, — жалібно проскиглив Микита, коли з сяючих щелеп дворових собак почала крапати слина, — як я хочу дізнатися її смак, — блаженно простогнав він.

Гавкіт оглушливою стіною оточив Микиту і Олесю. Повільно, але впевнено собаки наближались, коло навколо двох звужувалось. Одна собака кинулась на Микиту і проковтнула його долоню по зап’ястя, розпачливо він намагався врятувати таку кохано частину тіла, проте зуби зімкнулись і, ймовірно, протилежної функції не мали.

Коли ще троє чорнявих гостровухих вуличних примар залишалися на своїх позиціях, інша приєдналася до тої, що вчепилася у Микита. Ця інша з наскоку пригнула на чоловіка і повалила його на підлогу. Вона кусала його ноги, його обличчя. Наполегливість першої не залишилась не винагородженню і нарешті така ласа долоня назавжди розлучилася з іншим тілом Микити.

Нестерпний біль задзвенів у вухах Микити, спалахами осліпив його очі, зробились атрофованими холодом усі його нервові закінчення. Чоловік скрутившись калачиком гойдався полом і сміявся, коли інші собаки, ніби не помічаючи Олеся кинулись на здобич.

— Нарешті слина капнула на мене! Яке щастя, — божеволів Микита, — я хочу купатися у слині! Собачки, милі, дайте ще слини старому!

Постріл розділив цю ніч на до і після.

— Дурні тварини! — оскалився пенсіонер, котрий стояв на балконі, — була б моя воля — потравив би їх усіх! Немає на них Сталіна!

Собаки зникли так само раптово, як і з’явилися. Залишивши Микиту на одинці зі своїм божевіллям. Він ніжно гладив кровавий пеньок замість долоні і наспівував дитячу колискову.

Олеся почала приходити до тями. Світло ліхтаря почало пробиватися через сутінки до її розуму. Тупий біль у голові та такий, що пронизує м’язи, по всьому тілу повільно приводили її до тями.

— Олеся, устань!

— Тікай звідси, поки ще жива!

— Давай, придумай щось!

— Тіло, я прошу тебе: устань!

— Голосові зв’язки, я молю вас: запрацюйте.

— Тіло, чому ти таке безпомічне?!

— Боже, я зараза помру!

— Коли я помру? Мені не сила терпіти цей біль!

— Хоча ні. Я хочу жити! Я житиму! Я житиму!

— Ось лише піднімусь…

— Хіба плоть може ТАК боліти!?

Намагаючись покликати на допомогу, вона промичала, не маючи сили навіть відкрити рота. Ці звуки привели Микиту, котрий бився у конвульсіях, до тями.

— Люба моя, — наспівав він, — ось ми знову самі, — награно лагідно заговорив він, торкаючись Олесиною щоки.

— Чому ти не захистила мене від собак? — поцілував він її у лоба.

— Чому ти не кинулась усім тілом захищати мене? — поцілував він її у очі, котрі панічно метались, ніяк не знаходячи точки опори.

— Хіба для тебе не честь віддати нікчемне життя за мене? — лезо залишило вогкий слід на шиї дівчини.

— Хіба не честь?! — лезом протанцювало по щоці.

— А?!!!

Микита кинув тіло на землю, стягнув з нього заплямовану одіж.

— Будь ласка, знепритомній! — молила себе Олеся.

— Де у свідомості кнопка, аби вимикати!? — мозок Олесі працював, як ніколи, активно, марно