Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

— Щасливого відпочинку, — побажання прозвучало якось саркастично.

І він пішов до висотної білої будівлі. Дивовижно, як їм вдалося відбудувати її за такий короткий час…

Ми пройшлись центральною алеєю до головного скверу острова. Посеред скверу височіло бронзове погруддя легендарному засновнику міста. З чотирьох сторін били фонтани. В кінці скверу на місцевій ратуші з круглим годинником майорів прапор Японії. Очевидно це було представництво місцевої влади. Довкола снували туристи з фотоапаратами, вони жартували, сміялись і їли морозиво. Трохи далі, за ратушею виднілось безліч атракціонів, три аквапарки, кілька супермаркетів і кав’ярня.

Ми зайшли до кав’ярні і замовили обід.

— Що ти думаєш про це все? — запитала я Одіона.

— Пам’ятаєш два випадки з літаками, коли не врятувався жоден турист.

Уламки не вдалося знайти, чорна скринька як в Лету канула. З іншого боку, виліт і перебування літака в повітрі зафіксувала лише одна сторона.

— Невже ти думаєш… — я запнулась, — Але це злочин, міжнародного масштабу, уяви, що станеться, якщо всі про це довідаються. Це важко описати.

— Коли влада дізнається про ймовірний землетрус за кілька днів, ще є шанс врятувати туристів. Але вони цього не роблять, адже масову евакуацію довелося б якось пояснити і тоді всі довідалися б про те, що коїться на острові.

— Тобто, вони свідомо прирікають на загибель всіх туристів.

— Як ти гадаєш, що вони роблять з загиблими?

— Крематорій. Єдиний і самий надійний варіант, ніхто нічого ніколи не доведе.

— Тут немає крематорію. Це заборонено їхньою релігією.

— Напевно, що є. А заборона лише для того, аби нікому не спало на думку, те до чого додумалися ми з тобою. Нам треба обстежити острів, можливо ми знайдемо щось підозріле.

І ми розрахувалися за обід і рушили вздовж берега.

Острів Кюсю дивовижно маленька і компактна місцина. За 7 годин ми обійшли його вздовж і впоперек, але так і не знайшли нічого схожого на потрібний нам об’єкт. Точніше, нічого несподіваного, нестандартного, такого, чого б не було в інших курортних містечках.

Наступного дня, блукаючи містом, ми помітили чоловіка в зеленому. Однозначно — він слідкував за нами і щоб збити його з пантилику ми подались на берег океану і до самого вечора плавали та засмагали. Про пошуки крематорію довелося забути. Отже, Ендрю виказав нас.

Ранок наступного дня видався погожим та сонячним. Ми їли креветки на узбережжі і вдивлялися вдалину, туди, де море зливалося з небом, немов впадало в нього. Плескіт хвиль зливався з монотонним гомоном природи і відпочивальників, що плавали у воді, засмагали на сонці, їли морозиво, пили соки і ліниво перемовлялися.

Можливо даремно ми запитали Ендрю про землетруси, але зрештою так ми стовідсотково знаємо, що Кюсю трясе з певною періодичністю. Це з одного боку, але з іншого — ми нічого більше не можемо з’ясувати. Зелений прив’язався до нас як реп’ях. Ковзаючи поглядом трохи вище плеча Одіона, я бачу як він крізь свої дзеркальні окуляри дивиться нібито вбік.

Треба перечекати, або змінити зовнішність. Зрозуміло, що зелений проводжатиме нас додому і зустрічатиме, надійна і безкоштовна охорона, очевидно і вночі він не дрімає, а слідкує, щоб ми не втрапили в якусь «халепу».

Наступного ранку біля готелю нас зустрів довгий білий лімузин, з нього виліз Ендрю, незграбно розмахуючи руками. Він усміхався вимушеною усмішкою, демонструючи свої неприродно рівні і білі зуби: «Це місцева традиція проводжати гостей з найбільшими пишнотами, за рахунок острова», — сказав він, щоб гості поверталися знову і знову.

Він віз нас до самого літовища і все щось теревенив і приперчував свої балачки легендами про Кюсю. Що не кажіть, язик мав гарно підвішений. Вловивши якусь нетривалу паузу в його мові, я запитала: «Скажіть, чому на пляжах ми не помітили маленьких дівчаток?» — це була звичайнісінька цікавість. Мене справді здивувала ця обставина, адже до океану досить часто при’їздять молоді мами із своїми крихітними дітлахами.

Наш гід зблід і якийсь час мовчав. Потім відчеканив «законом матерям з доньками до 5 років заборонений в’їзд на наш острів.»

— Але чому?

— Я не знаю, — промовив він здавлено, — це дуже старий закон.

В цю мить повз нас промчав «Форд», ледве не зачепивши лімузин. У вікні зустрічної автівки я помітила зеленого. Ендрю встиг звернути в останню секунду. По його чолі котилися великі краплі поту. Я зрозуміла його життя для уряду нічого не важить, як і життя туристів. І мені здалося, що щойно він це також збагнув.

Аеропорт. Маленький компактний літачок на двох. Лімузин під’їхав до трапу.

— Ви забагато питаєте, — вицідив з себе Ендрю на прощання. — На деякі питаннякраще не знати відповіді. Прошу.

Він натис якусь клавішу і двері автівки прочинились: — Бажаю успіхів.

— І вам успіхів, Ендрю.

…

Професор якийсь час мовчав, потім промовив:

— Схоже, те, що там відбувається незаконно. Вам доведеться вирушити на острів знову. Звісно, під іншими іменами і з іншою зовнішністю. Я ж за цей час спробую з’ясувати щось про родину медсестри Семіраміди. І ще одне. — здавалося він вагався, — незадовго до вас мене відвідав сенатор.

— ??

— Схоже інформація про кінець світу не зовсім правдива.

— Тобто?

— Світ не закінчиться. Тобто він закінчиться, але не для всіх.

— Поясніть, професоре.

— Що ж тут пояснювати кінець світу настане не для всіх і не в одну мить. Щодня сотні людей помирає через різні обставини. Для них настає кінець світу, а для тих, хто вижив — він продовжується.

— Ви щось недомовляєте, професоре, чому ж така дрібниця так наполохала сенатора? Можливо кінець настане саме для нього?

— І так, і ні.

— ??

— Тобто не тільки для нього.

— Ваша звичка говорити загадками!..

— Ну,