Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

не гнівайся. — засміявся Професор. — Розповідаю. Кінець полягатиме в тому, що одного дня абсолютно все створене людиною стане невидиме для її ока: автівки, літаки, потяги, квартири, будинки, одяг, гроші, комп’ютери, телефони і ще безліч всього поглине морок, а звання, титули і посади не матимуть ніякої ваги.

— Але ж це катастрофа…багато лише в цьому і вбачає сенс існування.

— Отож. Як бачиш, тіло людини ці переміни не зачеплять, але душу…

— Для багатьох це гірше кінця.

— Для них це і стане кінцем. Повним і абсолютним крахом. Землею прокотяться серцеві напади, самогубства і розумові розлади. Але тим, над ким гординя, слава і багатство не владні, ці переміни аж ніяк не зашкодять.

— Що не можна сказати про сенатора… Він приховав істину, щоб ніхто не зміг підготуватися…

— Та ні, він нічого не приховував. Кінець справді буде, але геть не такий як уявляє більшість — із зіткненням планет, атомною війною і страшним судом.

— Так що, острів Кюсю тут ні при чім?

— Чому ж якраз острів в цій історії відграє ключову роль. Саме дев’ята його руйнація знаменуватиме початок кінця, який ми зупиняти не станемо.

— Ви так і сказали сенатору?

— Ну, звісно ні. Я запевнив його, що ми зробимо все можливе і від нас залежне, але ми не всесильні і таке інше…

— І він вам повірив?…

— В нього просто не було іншого виходу.

— І то правда.

Якийсь час я вагалась чи запитувати його про це.

— Ви справді не збираєтесь перешкоджати Кінцю?

— Скажу так, я не збираюсь втручатись в перебіг історії. А тепер тобі час на острів.

Голубе небо гойдало кілька ніжних прозорих хмаринок, вони майже не рухались, тільки легенько коливались від невловимого вітру. Було сонячно і спекотно. До розгадки, здавалося, так далеко, однак, я вдосталь наплавалася і засмагла. Я дивилась на берег і раптом відчула, що щось не так… Втім, я не могла усвідомити, що саме… Те ж небо, люди, хвилі розбиваються об гальку, ті ж звуки… Але щось змінилося, в повітрі витало відчуття тривоги, відчуття настільки вловиме, що я завмерла…і раптом я побачила: в кількох кроках від мене по самісінькому берегу йшла жінка. Її струнку фігуру прикривав чорний купальник з вишивкою, очі приховували дорогі сонячні окуляри. В столичних бутиках такі коштують як цілий маєток. Але не це вразило мене. Вона тримала за руку дівчинку, зовсім маленьку, можливо років чотирьох, я не бачила її обличчя, але якось інтуїтивно відчула, що це дівчинка. Мала нахилилась і вхопила з берегу камінчик:

— Пелагея, вибрось камушек, — сказала жінка російською і дівчинка кинула камінь у море, але по воді не пішли кола, камінь просто плюхнувся у воду і застиг на ній.

Жінка немов пливла по берегу, пройшовши ще метрів зо п’ять, вона зупинилась, взяла дитину на руки і почала занурюватись у воду, і всі присутні на пляжі, мов заворожені стежили за її граційними рухами.

В цю мить на березі поруч із жінкою з’явились два японці.

— Поверніться. Поверніться негайно, їй не можна тут плавати, — гукали вони до жінки.

— Чому не можна, вона така ж людина як і ви, чому моїй дівчинці не можна плавати, а решті можна? — запитала жінка, зупинившись. Вона стояла у воді по коліна, повернувшись до них обличчям, до океану — спиною.

— Якщо ви її опустите у воду, як тільки ви її опустите, станеться непоправне.

— Які дурниці, не вірте в ці побрехеньки, — сказала жінка і пішла далі.

— Та зупиніться ж, — японці кинулись за нею.

— Вона має таке ж право як всі плавати в цьому океані, — тепер жінка стояла у воді по стегна, а дівчинку тримала напроти грудей.

— Та зрозумійте ж! — вони майже настигли її.

Але жінка спритно нахилилась і опустила малу у воду. Наступної миті я вже була у воді поруч з Палагеєю, напевно разом зі мною так вчинили й інші, бо я чула як плескотів океан. Я протягнула до жінки руку, але вона пройшла повз її тіло, так ніби воно було з повітря, хоча виглядало цілком реально.

— Пелагея, — сказала я їй — тобі не можна тут плавати, виходь з води

І дівчинка повернула до мене своє обличчя і я побачила її тернові великі дорослі, сповнені розумінням, стражданням і смиренням очі і зрозуміла, що вона не може вийти.

Хтось тряс мене за плече, я повернулась і побачила Одіона. І майже одночасно на острів з півночі налетіла чорнильно-фіолетова хмара, вона насувалась дуже швидко, мене шарпнув вітер і я помітила як в пітьмі тоне перекошене від сміху, почорніле обличчя жінки, що була з Пелагеєю. А потім стало темно, тихо і моторошно.

За день ми з Одіоном сиділи в кабінеті професора.

— І все-таки кінця не настало. — буркнула я, потираючи розбиті коліна.

Професор гмикнув:

— Історію можна відтягнути, але не змінити. Але зараз я волів би говорити про інше. Я покажу вам життя Оди, — сказав він, — Воно тісно пов’язане з островом Кюсю і вами, Терезо. Я звела брови, а професор змахнув рукою в чорній мантії. Після чого на одній зі стін його трапецеподібної кімнати з’явилося зображення…

…зображення самотньої старої немічної жінки, що сиділа на березі океану і пила кефір. Повільно, немов підбираючи слова, вона розповідала:

«По материнській лінії у нашому роду була одна риса, яка відрізняла нас від решти.

Вона активізувалася через 50 поколінь по жіночій лінії. Якщо народжувався хлопчик, то відлік починався спочатку. Ця риса була настільки ж дивовижна, наскільки й рідкісна. І полягала вона в тому, що кожна 50 дівчинка приносила руйнацію місту, в якому знаходилась понад 5 діб. Однак, кожна трагедія додавала дитині по року. Тобто без руйнацій мала не росла».

На