Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

узгоджувати не було чого. Треба було просто домогтися від «Запсиба» поставки металу, передбаченої планом. «Штовхач» сказав, що у такій ситуації найкраще буде привезти подарунок. Кавказькі підприємства часто слали в таких випадках ящики коньяку, фабрики, які виробляли щось принадне — наприклад, меблі чи посуд, — намагалися надіслати свою продукцію.

Важкість виконання «штовхачем» його місії залежала від обсягу затриманих поставок і впливовості його підприємства, яка була вирішальним чинником у його здатності створювати неприємності постачальнику. Подекуди було досить просто пригостити завідувача складом обідом із горілкою, винами та найкращими закусками. Але якщо цей метод не спрацьовував, «штовхачеві» доводилося вдаватися до тиску. Як правило, цей тиск він здійснював за допомогою райкому партії: спонукав його до потрібних дій, погрожуючи поскаржитися в ЦК, показуючи цілу купу листів і вимагаючи товару. Ідея полягала в тому, щоб дошкуляти місцевому секретарю партії доти, доки він не втомиться слухати й не розпорядиться зробити щось для задоволення скарг «штовхача».

Цей «штовхач» збирався домогтися 320 тонн металу від «Запсибу» — величезного металургійного комбінату, який виробляв мільйони тонн сталі на рік. Йому, мабуть, досить було лише поговорити із завідувачем складу, але він не привіз подарунків і мав дефект мовлення, тож навряд чи хтось став би його слухати. Ситуація вимагала творчого підходу, і «штовхач» розповів Возникову про свій план: він скаже завскладом «Запсибу», нібито завідувач промисловим відділом газети «Известия» є його близьким родичем і цікавиться, чому «Запсиб» не виконує належних поставок. «Штовхач» не мав жодного уявлення, чи спрацює цей «акторський прийом», але знав, що жодна радянська установа не бажає стати об’єктом критики «Известий». Тож він розраховував на те, що «Запсиб» не стане піддавати себе такому ризику (навіть теоретичному) і відвантажить потрібний метал. Але навіть на цьому робота «штовхача» не завершувалася. Йому треба було ще домовитись із залізницею, тобто поговорити з начальником станції чи одним із його заступників і переконати або примусити їх забезпечити перевезення отриманої продукції. У тих же випадках, коли хабарі та погрози не діяли, «штовхачеві» доводилося просто сидіти в кабінеті начальника станції та заважати йому працювати, аж поки той не зрозуміє, що простіше підкоритися, ніж продовжувати опиратись і затримувати товар.

У такий спосіб у всьому Радянському Союзу, попри відсутність ринку, відбувався обмін продукцією, потрібною для функціонування промисловості.

Анатолій Папп уже протягом двох років працював на металорізальному верстаті на заводі в південноукраїнському місті Генічеську. Завод, на якому працювало триста робітників, підпорядковувався, разом із кількома іншими підприємствами, Міністерству хімічного машинобудування й випускав деталі для кранів, які використовували для прокладення нафто- та газопроводів. Проте, на відміну від інших заводів, у Генічеську користувалися швейцарськими металорізальними верстатами. Завдяки цьому продукція цього заводу була вищої якості, ніж інших підприємств, хоча все одно не дуже доброю.

Робочий день розпочинався о 8-й годині, й одразу було помітно, що єдиними, хто займається реальною працею, є різальники металу. Завдання Паппа полягало в нарізанні циліндрів на шпинделі. Він подавав циліндри до свого верстата і стежив за нарізанням, видаляючи відходи металу і за потреби замінюючи мастило. З-поміж трьохсот працівників заводу різальників металу було сімдесят, і в них не було іншого вибору, як затято працювати, бо майже 30 відсотків їхнього заробітку залежало від виконання плану зі шпинделів.

Найбільшою проблемою було те, що верстатникам доводилося постійно переривати роботу, щоби полагодити свої машини. У ремонтному цеху були робітники, відповідальні за ремонт верстатів, але вони були зайняті своїми особистими справами: виготовляли вихлопні труби, водонагрівачі та могильні огорожі, які потім приватно продавали. Начальство не заперечувало, бо отримувало свою частку від цих доходів.

На заводі виробляли деталі з латунних сплавів, які часто були виготовлені з порушенням пропорцій, внаслідок чого мали неоднакову консистенцію, і коли циліндри подавали до перевантажених верстатів, ті зупинялися. У Швейцарії верстатник наглядав за п’ятьма різальними машинами, Анатолій же і з двома ледь міг упоратися.

Зранку робота йшла краще — верстатники ще мали свіжі сили. І все одно Анатолію доводилося часто зупинятись і лагодити свій верстат. Наприкінці дня він іноді був змушений робити це що п’ять хвилин, і темп роботи уповільнювався до черепашачої ходи. Анатолій вирахував, що за таких умов він може нарізати тисячу шпинделів на місяць, але план вимагав від нього десяти тисяч.

Постійні зупинки негативно позначалися на якості роботи Анатолія. Шпинделі виходили надто короткими чи надто довгими, надто тонкими чи надто товстими, але браком їх вважали лише тоді, коли вони не входили до кранів. Завод, який займався складанням кранів, був незадоволений генічеською продукцією, але приймав ці шпинделі, бо знав, що якщо скористається своїм правом відмовитися від них, то взагалі нічого не отримає. Насправді умови на генічеському заводі були такими самими, як і на інших підприємствах, внаслідок чого радянські машини, побудовані із сотень дефектних деталей, зажди були низької якості й часто взагалі не працювали.

КОЛГОСПИ

Коли Євген Поляков, московський архівіст, почав їздити до колгоспу «Зоря» неподалік Москви, в Калузькій області, для ревізії бухгалтерських книг, у нього склалося враження, що більш за все колгоспники нагадують групу примусових робітників, які шукають способу втекти.

День починався о 5-й годині ранку, коли заспані доярки виходили з дому, щоби подоїти корів. Світло горіло лише в будинку правління колгоспу, а єдиним звуком був собачий гавкіт десь удалині. Дорогою до корівника доярки проходили повз величезні плакати з портретами Леніна та зображеннями мускулястих героїв соціалістичної праці.

У корівнику було повно неприбраного гною, який легко було виявити за запахом. Доярки працювали завзято, але в умовах постійної непевності, бо струм, що подавався примхливим генератором, міг зникнути щомиті, лякаючи корів і змушуючи доярок продовжувати роботу ручним способом.

О 7:30 керівництво колгоспу збиралося в кабінеті голови для вироблення стратегії чергового дня «битви за врожай». Серед присутніх були головний тваринник і головний агроном, але саме голова колгоспу вирішував, які трактори на яких полях працюватимуть, скільки людей оратимуть, скільки займатимуться добривами, скільки — прополюванням.

Після ухвалення всіх рішень розпорядження голови передавалися по радіо безпосередньо групам колгоспників, які чекали на багнистих сільських перехрестях, і роботу в бригадах розподіляли між конкретними людьми.

Коли сонце сходило над далеким обрієм, колгосп оживав, і по всій його території групи колгоспників починали виконувати призначені їм завдання.

На розлогі колективні поля виходили трактори, щоби почати оранку. Виконання плану обчислювалося за кількістю оброблених гектарів, тож трактористи були зацікавлені якомога швидше зорати якомога більшу площу. Вони починали з нарізання глибоких борозен по краю поля, але, просуваючись