Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Тут недалеко, версти дві. Підете річкою, ліворуч пагорб буде. Там він один такий, то побачите, — сказав тлумач. — Заїдете на пагорб, там камінь плаский. Тіло покладіть на камінь, а самі розкладайте багаття, сідайте поруч і розмовляйте про покійного. До самого ранку. Ми тут молитимемося за нього, а ви там розмовляйте.

— А вранці що?

— Вранці ми вас заберемо, на помини. Поїсте, відпочинете, і відвеземо вас на станцію.

— А куди ото люди збираються? — кивнув я на кілька десятків чоловіків з луками.

— Вони в ліс підуть, ведмедя добувати. Коли повернетеся, ведмедя будемо їсти. Такий у нас звичай, що як помирає поважна людина, то треба ведмедя вбити. Бо тільки на ведмежій спині богатир може у рай в’їхати. Куштували колись ведмежатину?

— Ні, ніколи, — сказав я.

— Дуже смачне м’ясо. Завтра спробуєте. І той, можете на журналі автограф поставити? — Подав мені журнал із пригодами моїми. От уже не чекав, що і в такій глушині мене читають.

— Що, Іване Карповичу, слава і тут наздогнала? — засміявся Бобров.

— Може, зранку і поставлю? — спитав я.

— Краще зараз, бо я зранку на станцію поїду, — попросив тлумач.

Підписав йому журнал.

— Дякую, Іване Карповичу!

— Ну то що, поїхали? — спитав я.

— Зараз, іще князь із вами попрощатися хоче.

— У нього ще діти є?

— Три доньки, а син єдиний був. То батько і вбивається.

Пішли ми до палацу князевого. Ось вийшов князь. Підійшов до мене, обійняв, щось по-своєму говорити став.

— Князь висловлює вам повагу. Сам читати не вміє, але багато історій про вас чув від сина і дуже вдячний, що зголосилися ви приїхати, — переклав тлумач.

— Скажи, що для мене велика честь проводжати такого офіцера, яким був його син, — відповів я.

Князь головою закивав, сльози у нього на очах забриніли. Підійшов до саней, поцілував труп у голову і повернувся до хати. Я взяв коня за вуздечку і повів до ріки. Дівчата і Бобров пішли услід за саньми. Одягайся ми добре, то хоч і мороз вночі стояв, але не мерзли. Ішли по ріці, дорогу нам місяць освітлював. Я прислухався, придивлявся, але нічого підозрілого не помічав. У селі далі били у бубни, щось співати почали.

— А що, Іване Карповичу, чули ви щось про такі дивні звичаї похоронні? — спитав Бобров.

— Не чув, і це мене тривожить, — чесно сказав я.

— Чому?

— Бо у лісах ми, серед озброєних язичників, наміри яких незрозумілі.

— Іване Карповичу, ви не бійтеся. Начальство ж знає, куди ми поїхали, і дикуни ці знають, що начальство знає. То не чіпатимуть нас, бо тоді їх неодмінно буде покарано!

Я у цьому не був упевнений, бо ж завжди можна зробити так, наче в лазні вчаділи чи під лід провалилися, або заблукали у лісі і змерзли. Якусь таку загибель, щоб підозр не викликала. А як і викличе, то чи поїде в цю глушину поліцейський пристав розслідувати? А як і поїде, то чи з хати вийде, чи буде смаженину їсти та пиво дудлити, а потім напише, що нещасний випадок, і все? Зовсім я був непевний у безпеці. Але і про погане думати не хотілося. Відпочив я, добре мені було. Парася підійшла. Сніг під ногами хрумкотів, кінь легко тягнув сани.

— А раптом вовки? — спитала вона.

— Не бійся, в мене револьвер! — Бобров показав зброю.

Мій браунінг теж був при мені, й це заспокоювало. Бо якби замислили щось погане, то спробували б позбавити зброї. Я думав, у лазні це зроблять, але потім перевірив, браунінг був на місці і набої теж.

— А вам бувало страшно, Іване Карповичу? — спитала Параскева.

— Звісно, бувало. Я ж людина, можу злякатися.

— А зараз страшно?

— Зараз — ні, — сказав я. Страшно не було, тривога якась, але не сильна.

Розмовляли, коли побачив я попереду пагорб. Ліворуч.

— Здається, він.

— Точно він, — сказав Бобров.

Підійшли до берега, там було плесо, легко завели коня і почали підніматися на пагорб із боку лісу. Трохи підштовхували сани, допомагали коню, виштовхали нагору. Там лісу не було, посеред пагорба стирчала велика і майже пласка брила, десь сажень на сажень. Неподалік із каміння було викладене вогнище. Ми дістали тіло з саней, поклали на брилу, потім залишили дівчат вигрібати сніг із вогнища, а самі пішли по дрова. Притягли кілька повалених дерев. Бобров узяв сокиру, а я пилку. Швиденько нарубали дров на розпал.

— Нам треба багаття дровами розпалити, потім покладемо три колоди з різних боків, вони займуться, і тоді вже їх тільки підсовуй, — сказав поручник. — Це я у Канаді, в індіанців навчився. Вони, до речі, трохи схожі на наших господарів.

— Сірники хоч є?

—