Читати книгу - "Маринчина лялька"

Іван сидів, а тут як зірветься з місця, та як закричить:

– Вийдіть! Не треба вам слухати!!! Геть! Геть вийдіть усі за двері!

Грішка таки зостався, а ми з дівчатами вийшли. Не хотів, мабуть, Іван, щоб ми чули, за що його будуть судити.

– Даремно тільки гроші витратили на дорогу, – кажу я дівчатам. – Не треба було нам приїжджати…

Грішка вийшов із суду і розказав нам, що Іванові присудили чотири роки.

– Вот же гад такой! – не стримував злості Грішка. – Сынок твой, мама, здорово проворовался! – відколи оженився, почав чомусь говорити по-російськи.

– А що ж він і в кого вкрав? – таки ж хотіла допитатись.

– Обворовывал он своих товарищей! Крал у них деньги! Хоть бы теперь у меня на службе из-за такого братца не было проблем!

–  А хіба ж ти винен? – не повірила я почутому. – Ти живеш у Луганську, Іван – у Львові! Яке між вами може бути діло?

– Мама! Мама! Как вы не понимаете, что мы родные братья, а у Ивана теперь статья! Я же такое ворье каждый день вижу! И тут – родной брат…

Хоч і тісно було, але спали ми тієї ночі на квартирі Степана, всі разом, у одній кімнаті. Хазяї з дитиною лягли на своєму ліжку, а ми, вп’ятьох, покотом на підлозі. Але нам було не звикати…

Повернулися тоді додому.

Йду вулицею, очі низько ховаю, від сорому. Здавалося мені, що з-за кожного тину на нас пальцями показують!

– Вже й наша Антося виходить заміж! – зайшла якось до хати Олександра. – Кличе тебе, Миросю, за старшу дружку. Ти ж поїдеш?

– Весілля не вдома будете робити? – запитую.

– Ні, не тут, у Тернополі.

– Я аж до Тернополя не поїду! – бачу, Мирося моя не хоче.

– Чому?…

– Це ж так далеко, навіть дальше від Львова!

– Шкода… – каже на те Олександра. – А таки поїхала б, Миросю? Може, й собі знайшла б там якогось гарного хлопця!

– Ні, я не хочу! Не поїду…

Так Мирося й не поїхала, відгуляли весілля без нас.

А Антося вже за тиждень привезла свого молодого чоловіка в наше село, до батьків.

– Там Вася приїхав, тітки Олександри зять, – каже якось Ганя. – Піди, Миросю, на нього подивися!

– Не піду.

– Хіба тобі не цікаво? Вася – це ж чоловік твоєї подружки!

– Мені соромно…

Але ж я бачу, що їй кортить!

– Йди, – кажу, – Миросю, тепер. Все рівно ж доведеться колись зустрітися!

От Мирося пішла. Але тільки до клуні, стала біля стіни та й визирає, заглядає до сусідів на подвір’я.

А Антосин чоловік якраз на той час ішов з городу, побачив Миросю з-за спини, та й:

– Це ти Мирося? Йди, йди, не бійся! Дивися, який я! Гарний? – сміється й жартує.

– Гарний, – каже Мирося. Вийшла зі сховку – де вже дітися?

– То ти не соромся, заходь, та й будемо знайомі!

На той час і Уляна, онука баби Марці, вийшла заміж – аж в Умані. Казали люди, що дуже хороший був у неї чоловік. Жила там Уляна у хаті із свекрухою, народила двоє дітей. А потім… зникла з дому!

– Вона теж гуляща, – казала про свою онуку баба Марця. – Уляна вся в свою матір вдалася, і хто б подумав? Таке було собі тихе й миршавеньке в дитинстві. А як убралася у пір’я, то й повіялась світами.

Шкода нам усім було за тією Уляною…

Мирося ж моя ходила на роботу. А там, крім всього, мала ще й забаву! Дівчата й хлопці були молоді, поприходили на цукровий завод із усіх довкружніх сіл, то й жартували між собою, бігали у жмурки, залицялись.

Одного дня, це було десь на початку вересня, до гурту дівчат підійшов Хоменко – був такий головний агроном на заводі. Він уважно подивився на всіх, а тоді показав рукою на мою Миросю.

– Ходімо зо мною, – каже до неї. А дорогою спитав: – Ти, дівко,