Читати книгу - "раКУРС"

Я залишилась у Щасті, де ми боронили Луганську ТЕС. Враховуючи, що підконтрольна Україні частина Луганської області відрізана від єдиної енергосистеми країни, це був важливий об’єкт для енергопостачання населення та підприємств.

Повернувшись із наряду, я завжди телефонувала рідним у Луганськ. Соля все ще опікувалася старенькими людьми та покинутими тваринами. Вона розповідала, що відкрилися громадські їдальні, де можна було поїсти безкоштовно. Соля ходила туди й прохала щось із харчів для приготування їжі тим, хто не виходить зі своїх помешкань. Її вже там знали, тож іноді керівництво йшло їй назустріч і виділяло овочі та крупи. Вона готувала їжу, розкладала в банки та розносила по домівках.

— Кожному по півлітра супчику та стільки ж каші, — розповіла мені сестра. — Не факт, що на одну добу, найчастіше на дві, а ще ополченці розвозять по кварталах і роздають по буханцю хліба, тож я склала списки своїх підопічних, указала їхні дані та адреси й тепер іще й хліб розношу. У той день, коли я до стареньких не приходжу, вони їдять хліб і п’ють воду, яку я їм приношу.

— Незабаром настануть холоди, — сказала я. — Як житимуть ті, у чиїх будинках вибиті вікна, пошкоджена тепломагістраль?

— Навіть не знаю, — відповіла Соля. — Я не можу забити їм вікна хоча б якоюсь плівкою, бо її немає. Опалення також не встигнуть до зими налагодити. Страшно подумати, що тоді з ними буде.

— А які настрої в населення? Щось змінилось у їхній свідомості? — поцікавилась я.

— Що може змінитися, коли люди живуть у повному інформаційному вакуумі? Вони не знають, що відбувається в Україні, лише чують щодня про страшних звірів бандерівців та правосєків, які хочуть їхньої смерті, — сказала Соля. — Більшість живе в якомусь паралельному світі, де навколо тільки вороги і є лише одне райське місце, яке має назву «молода республіка».

— Рай серед пекла? Серед війни та розрухи? Вони насправді в це вірять? Що в них у голові?

— Те, що й на екранах телевізорів. Звичайно, що є нормальні, адекватні люди, у головах яких іще не оселився телевізор, але вони здебільшого мовчать, — пояснила Соля. — Ніхто не знає, хто з ним поруч, можна бовкнути зайве слово й одразу потрапити на підвал.

— Солю, будь обережна, благаю тебе, — попросила я сестру.

Тоді я не знала, що за кілька днів по тому, а саме п’ятнадцятого жовтня, уже не почую голосу сестри. Я дзвонила їй півдня, але абонент був недоступний. Довелося телефонувати мамі й запитати, де Соля.

— Ми самі не знаємо, — схвильовано сказала мати. — Як завжди, зранку вона приготувала їжу, наклала її в баночки й пішла з дому. Соля обіцяла повернутися години за дві, але минуло вже більше трьох, а її немає. Ми з батьком увесь час набираємо її номер, зв’язок мобільний у місті є, але з нею… — Мама розплакалась.

Як могла, намагалася заспокоїти маму, але щось неспокійне й тривожне холодком проповзло по спині, засіло в грудях. Я телефонувала сестрі до самого вечора, навіть спробувала вночі — усе марно. Наступного дня також не могла з нею зв’язатися. Мама сказала, що додому Соля не повернулася.

Відтоді, як дізнався про загибель Люби, я перестав любити дощ. Дощова погода в мене стала асоціюватися з останнім днем нашої зустрічі, а також із тим, коли Антон сповістив мені страшну звістку. П’ятнадцятого жовтня йшов дощ. Небо опустилося низько, і чорні суворі хмари полили донизу холодним обложним дощем. Невесела погода навіяла зранку сумний настрій. Щоб його розвіяти, я подумав, що було б непогано зустрітися з Юрком, якщо він вільний. Зателефонував йому, але абонент був недоступний.

«Служба. Що поробиш?» — подумав я.

Телефонував йому після обіду й не зміг додзвонитися. Було дивно, бо Юрко завжди залишав телефон увімкненим, хіба що в разі потреби відключав звук, щоб потім передзвонити. Цього дня з ним узагалі не було зв’язку, і я стривожився. Поговорив із матір’ю, але тривога мене не покинула. У голову лізли різні думки, які я відганяв від себе, але вони вперто знову поверталися.

«Потрібно подзвонити Сергієві!» — осяяла мене рятівна думка.

Телефон Сергія також не відповідав, і я ще більше занервував.

— Чого ти такий злий? — запитав мій сусід по ліжку в казармі Володимир.

— Я не злий, а схвильований, — уточнив я й пояснив причину.

— Давай зіграємо в дурня, — запропонував він і дістав гральні карти. — Відволікає!

Аби вбити час, я погодився. Після кожної гри знову й знову набирав по черзі номери Юрка й Сергія.

— Як твоя родина? — спитав я у Володимира.

— Важко дружині, усе-таки двійко малих дітей, вона не працює, а ще й нацики навідуються, усе допитуються, чи телефонував чоловік і коли повернеться, — сказав він. — Остогидло мені це життя в казармі й без родини.

— Не дають дозволу на звільнення зі служби?

— Та ні! Я вже намагався жалітися на здоров’я, мовляв, підірвав там у лісах, коли сиділи голодні, — не ведуться. Кажуть: «Лягай у лікарню на обстеження, якщо підтвердиться непридатність до служби, звільнимо». А я,